Украдене щастя
На початку 1980-х років, коли у місті Дубні двадцятитисячним тиражем виходила газета «Червона зірка», тодішня влада зобов’зувала колективи всіх установ, організацій, підприємств – працювати на колгоспних ланах, допомагаючи селянам вирощувати врожаї. Журналісти цього часопису також мусили, взявши сапки, стояти раком на бурякових плантаціях у колгоспі імені Котовського, неподалік села Кривуха.
- Миколо Івановичу, і що, тодішня ваша редакція закривалася на замок?
- Ні. Один газетяр залишався, за дорученням головного редактора, члена бюро Дубенського міськкому компартії Г. І. Пінчука, чергувати, бо – приходили люди, були телефонні дзвінки, а ще – працював телетайп, і екстренно потрібно було давати в черговий номер повідомлення ТАРС і РАТАУ.
- Невже справлявся хтось один?
- Безперечно. Мусив…
- А не пригадуєте цікавих ситуацій?
- Навіть не одну! Втім, у зв’язку з тим, що завтра – Свята Покрова, День створення Української Повстанської Армії, то, гадаю, варто воскресити ось такий епізод… Відчиняються редакційні двері, і, шкутильгаючи, заходить старшого віку чоловік: «Доброго дня». – «Доброго…». – «Вибачте, але вже не маю більше куди звертатися. Був і в районній раді, і в прокуратурі, і в КГБ – ніде правди не можу знайти. Може, газета допоможе?..». – «Може… То що Вас привело до нас?», - запитую прибульця із села Верба (бо того дня саме я чергував). А потім – кількагодинна сповідь сивоголового незнайомця, яку я ретельно занотував і негайно підготував до друку для наступного номера «Червоної зірки», під заголовком «Украдене щастя», за його підписом – інваліда дитинства другої групи.
Він вельми бідкався: «Ходжу роками, десятиліттями вулицями рідної Верби, а мені навздогін, у спину, кидають глузливо – «Бандера!». А який я «бандера», коли у УПА не був. Хоча однієї ночі – таки допоміг повстанцям. «Як?..». – «То було пізньої осені. 1943-го року. Хтось постукав у двері моєї хати. Я відчинив. Зайшли, привітавшись, озброєні. Перепитали, чи справді маю швейну машинку. Відповів: маю. «Нам треба негайно пошити шість куфайок. Бо – холоднішає. Матеріал (матерію, вату) – дамо. Віддячимо…». «Я зрозумів, що – граюся з вогнем. Вже наближалася сталінська Червона армія, тож почав віднікуватися: мовляв, поламалася голка…». – «Принесемо завтра нову…». – «Коротше, я їм пошив шість куфайок. Подякували…».
- А при чому тут він, вербівчанин, і УПА?
- Через кілька місяців цього чоловіка викликали в НКВД. Після короткої розмови зрозумів, що йому світять кілька десятків років концтаборів – за «пособнічєство бандітам». Опинився у далекій Караганді, де, будучи інвалідом, уже шив бушлати зекам, «ворогам народу», сім’ям охоронців і т. д. Після смерті Сталіна повернувся у село Вербу, де і почав чути про себе – «Бандера!».
- То якось все-таки вдалося допомогти чоловікові?
- Ой, не знаю…
- Чому?
- Він, майже плачучи, розповів, що нещодавно, на святкуванні Дня Перемоги, тобто – 9 травня, у сільському клубі раптом побачив у президії… одного з тих, кому він шив куфайку!.. І піонери у червоних галстуках урочисто підносили тому «героєві» букети квітів… «То хто – «бандера»? Він чи я?».
- Ого!
- Коли я наступного дня передав редакторові щиру, болючу, щемливу оповідь цього вербівчанина (даруйте, не пригадую імені та прізвища, але вербівчани, безперечно, його добре пам’ятають), то Григорій Іванович мовив: «Гарна стаття…». Щойно відтиражувалася через добу газета, я – вжахнувся: весь мій текст – був на місці, а наприкінці – редактор закреслив про 9 травня, про піонерів, про клуб, про квіти, а натомість дописав, що, начебто, той чоловік проклинає український буржуазний націоналізм, Українську Повстанську Армію, через яку пробув багато років за колючими сталінськими дротами…
- То як це називається?
- Не знаю. Але так – було…
Спілкувався Олег ГАВРИЛЕВИЧ
| Comments: |
