Нова школа

Ми першими повідомили на всю Україну про аварійний заклад

Тоді ми написали про аварійний стан старої шкільної будівлі у віддаленому поліському селі: підперті стовпами стелі у класах, прогнила і залатана підлога. У відповідь на багаторазові звернення громади в усі можливі державні інстанції люди отримували лише відписки. Газету з матеріалом ми відправили в адміністрацію Президента, в Кабінет Міністрів, керівникам обласної влади. Селяни вже були готові до радикального кроку – не пустити дітей у школу. Щоб зняти напругу, в Мульчицях у січні цього року побував голова Рівненської обласної державної адміністрації Василь Берташ. Він на власні очі побачив жахливий стан школи, йому на голову падала штукатурка. Тоді губернатор публічно заявив, що до першого вересня в селі збудують нове сучасне приміщення, адже дерев’яна будівля ремонту не підлягає. Було чимало скептиків, які не вірили, адже часто керівники обіцяють, а потім забувають про сказане. Треба віддати належне губернатору. Ця будова стала справою його честі. І свою публічну обіцянку Василь Берташ виконав.

То, може, варто запровадити таку практику – возити губернаторів, народних депутатів та міністрів в аварійні школи: щоб частіше їм на голову падала штукатурка чи стеля. То й мали б тоді діти у віддалених селах сучасні школи і таким чином виконувалася б стаття 53 Конституції України: «Кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність повної загальної середньої освіти...» А згодом повезти їх на зруйновані ферми, зарослі бур’яном поля і на «мертві» заводи. Можливо, хоча б таким чином оживе Україна...

Про початок будівництва школи нам повідомив сільський голова. В кінці червня ми побували в селі і підготували публікацію «У Мульчицях за три місяці збудують школу». Робота не припинялася ні на годину і в будні, й у вихідні. Того дня разом з нами колеги з одного центрального телеканалу також знімали репортаж, який досить неприємно вразив своєю тенденційністю та явною «заказухою». Головна думка: у Мульчицях все будується погано і зовсім не так, як хочуть люди. На превеликий жаль, їх не було на урочистому відкритті, а людям таки варто було б показати правду.

Це будівництво впевнено можна назвати рекордним за своїми темпами. Неймовірно, але за три місяці таки спорудили школу.

Можу підтвердити, першого вересня у Мульчицях був престольний празник. Коли ми під’їхали до школи, то тільки ахнули. Побачене просто вразило: новеньке двоповерхове приміщення під червоним дахом замість руїни. Ще задовго до відкриття сходилися і старі, і малі у шкільний  двір, викладений бруківкою. Будівельники зберегли стару алею, у саду обладнали дитячі майданчики, спортивні площадки, розбили газони і висадили туї.

Були урочисті промови, подяки, нагороди і подарунки від районної та обласної влади, а також від найближчих сусідів – Рівненської атомної станції, адже село розташоване в 30-кілометровій зоні АЕС. Найбільше слів вдячності на свою адресу почули всі будівельники, а особливо фахівці організації-підрядника «Рівнеагроспецмонтаж», яку очолює Роман Мельник.

Нарешті настав урочистий і зворушливий момент – пролунав  перший дзвінок. Чиновники перерізали стрічку, і діти навипередки, зі сміхом та жартами, зайшли у новеньку школу. За ними – їхні батьки та вчителі. Найголовніші на святі – 47 першокласників. Цим діткам пощастило найбільше. Можливо, варто було для шкільного музею зберегти хоча б одного стовпа, який підпирав стелю, щоб наступні покоління знали, в яких умовах навчалися їхні батьки. Заходимо у просторе та світле приміщення. Відразу згадалося те гнітюче враження, яке справила тоді аварійна будівля. Але в Мульчицях мріяли про школу багато людей. А колективна мрія, як і спільна молитва в храмі, має величезну силу і стала реальністю.

У світлих просторих класах новенькі меблі, обладнано сучасний комп’ютерний кабінет. У переході між молодшими та старшими класами велика їдальня та сучасний харчоблок, санвузли та умивальники.

Учениця 11 класу Софія Бенза поділилася враженнями:

– У нас відчуття радості, адже ми цього так довго чекали. Хоча б один рік повчимося в сучасній школі.

Була на святі першого дзвоника сім’я Петра та Марії Коцюбайлів, у яких того дня подвійне свято: син Іван йшов в 11 клас, а донька Варвара – у перший. Після лінійки підійшла бабуся, яка не захотіла називати своє прізвище, і зі сльозами на очах попросила обов’язково написати, що будівельникам за їхню величезну працю треба руки цілувати.

Без перебільшення можна сказати, що тепер у Мульчицях буде одна з найкращих шкіл не лише Володимирецького району, але й Рівненської області. Додасться клопотів у педагогів: сюди будуть привозити різноманітні комісії та проводити семінари. Щоправда, існує одна серйозна проблема. Нині в селі кажуть: «У нас є що показати, але немає як довезти гостей». Від села Рудка до Мульчиць місцеві мешканці дорогу називають «соше». Десять кілометрів розбитої транспортом та дощами бруківки. Одна жіночка додала: «Знову треба зателефонувати у «Вісник+К», адже в нас немає нормальної дороги...»

Звичайно, у своїх промовах рівненські начальники не згадували, що інформа-ційну хвилю підняла і всю «кашу» заварила наша газета. Але нам цього і не потрібно. Найголовніше, що дітвора отримала новеньку школу, а люди в Мульчицях про це знають, нам довіряють і передплачують наш тижневик.

Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•