Так склалося, що про нього за його життя написати мені не вийшло. Були інтерв’ю, спільна робота над книгою спогадів «По хвилях пам’яті». Але весь час говорив він. Я запитував і записував. 14 вересня минає два роки, як Володимир Плютинський відійшов у вічність. Пам’ятаю приїзд до нього журналістів «Вісника» на чолі з головним редактором Євгеном Хотимчуком. Плютинський потім мені сказав: «Ти знаєш, толкові люди. Хоч і журналісти...» Пресу він все-таки любив. Рівно десять років тому став ініціатором заснування газети «Клеванський тракт». «Нашої газети», – як він говорив.
Поруч з ним, легендою аграрного комплексу держави, я, як помічник народного депутата України, працював не один рік. Слухаючи його переконливі промови під час засідань правління «Зорі», в голові чомусь поселялася фраза з популярного кінофільму: «Ви ставите нереальні завдання». І справді, з огляду на наш, як тепер кажуть, менталітет, а точніше певну лінь осягнути ці завдання, зрозуміти їх значимість, – така думка була цілком закономірною. Та найбільш вражало те, що уже через кілька хвилин слова голови окрилювали, до горла підступав якийсь солодкуватий клубок – тепер уже від усвідомлення важливості справи, про яку він говорив, і цю справу, у підсумку, робили, доводили до кінця.
Я ніколи не зустрічав у своєму житті людини, яка б могла так запалювати своїх підлеглих до роботи.
Його біографію, як і біографії багатьох людей покоління, до якого належав Володимир Антонович, пошматувала історія. Він мав освіти сім класів до війни, а до-учуватись довелося у повоєнні роки. Вчило саме життя. Вмів однаково просто поговорити і з міністром, і з комбайнером.
Я часто думав – звідкіля у нього ота його шляхетність, порядність, врівноваженість? За багато років жодного разу я не бачив його у гніві, не почув від нього жодного матюка. В умовах радянської залізної завіси йому варто було лише раз, у 60-х роках, вирватися у відрядження в Західну Європу, до Італії, ознайомитись з тамтешнім садівництвом, – і через рік у «Зорі» вже садили 180 гектарів пальметного саду...
У рідкісні хвилини вільного спілкування він говорив мені:
– Знаєш, наша біда, що у нашій державі слабкий культурний рівень, мало порядку, відповідальності. І якщо всі будуть продовжувати лише плескати язиками, – ні порядку, ні відповідальності, ні культури не добавиться. Як «вони», на верхах, цього не розуміють?
Він привчив своїх підлеглих працювати з олівцем. Зайти до нього в кабінет без блокнота означало образити його і принизити свою власну гідність.
Плютинського чудово знали на Волині. Серед його друзів були відомий голова колгоспу, що діяв у селі Забороль Луцького району, Василь Герасимчук, і очільник області Борис Клімчук...
Інколи за його спиною я чув розмови: «Обставив себе приймальнями, секретарками, для нього не існує слова «ні», чи не занадто йому перепадає благ? Його колгосп живе, а інші животіють».
Потім помічав, як ці ж самі люди, при зустрічі з Володимиром Антоновичем, вже улесливо посміхались.
Далеко не всі розуміли, що ззовні, будучи відданим системі, у якій жив і працював, насадженням своєї «зорянської європеїзації» в окремо взятому господарстві – колгоспі, агрофірмі, агрокорпорації – голова ставав над самою системою. Саме європейськість у всьому – в роботі, в побуті хотів прищепити Плютинський людям.
Якось Володимир Антонович розповів мені:
– Приїхав до нас один секретар обкому. Зайшов в нашу нову контору, а вже в моєму кабінеті почав бурчати: «Що це ви тут за контору відгрохали, що сюди доярка в чоботях з ферми і зайти вже не зможе?!». Я йому відповів, що на наших фермах скрізь асфальт, так що чоботи надівають в разі крайньої необхідності, а сам подумав тоді – дурень же ти дурень, хоч і секретар обкому...
Але ні разу я не чув, аби голова по-дібним чином висловився про доярку, про шофера чи тракториста. Він поважав і любив людей праці, бо знав, чим він їм зобов’язаний, а вони – йому.
– Я вас на кожній фермі примушую облаштувати сауну не тому, що вона особисто мені потрібна, – якось вичитував голова керівникам середньої ланки на правлінні, – а щоб ваші люди в них змогли помитись. Хіба ви не розумієте, як це здорово, коли тракторист прийде з роботи чистий, переодягнений, тверезий!
Про гостинність, хлібосольність голови ходили легенди. Коли жив у Києві під час пленарних засідань Верховної Ради, «на сало» до Плютинського прагнули потрапити багато хто із депутатів.
Душу голова відводив у полі – сам за кермом, рідше з шофером. За день міг намотати 200-300 кілометрів польовими дорогами. Любив запрошувати в такі поїздки гостей господарства: міністрів, академіків, відомих аграріїв, різного рангу керівників. Ті, після багатогодинної їзди, як правило, виходили з авто втомленими і відкрито заздрили витривалості голови пересуватися не завжди рівними польовими дорогами. В його-то літа!
– У мене була мрія, – якось сказав Володимир Антонович, – заасфальтувати всі польові дороги. Як у Голландії. Ми і нові клуби в усіх селах Зорянської сільради побудували б, і нові школи, торгові центри. Якби не оцей розвал у державі. Мені, щоб здійснити таке будівництво, якихось років п’ять не вистачило. Горбачов зі своєю «перестройкою» сильно «допоміг»... Ми ж все самі робили... Все. І нічого нам задарма ніхто не давав. Та ми ще наздоженемо...
Не судилося – на 83-му році він залишив земне життя. Нині назву господарства, де він хазяював, носить агрофірма «Зоря ім. Плютинського». В обробітку його знаходиться 12 тисяч гектарів угідь. Господарські традиції «Зорі» Плютинського не перевелися. А засноване ним у середині 50-х років на місці колишніх Сморжівських хуторів с. Зоря, як і раніше, залишається одним із кращих сіл України.
Віктор Парфенюк,
головний редактор газети «Клеванський тракт»,
Рівненська область
Comments: |