Чому у 1917-1921 роки Малоросія не стала Україною?

Закінчення.  Початок у №34-35

Утворення ЗУНР

Якщо мова йде про Україну, то окрім Лівобережної, яка на той час перебувала під 250-річним московським впливом, була ще й Західна (Галицькі землі Польща захопила в 1349 році, волинські – у 1385-му), яка теж мріяла про свою державу й про можливе об’єднання з Великою Україною. Її головні політичні ідеологи Євген Петрушевич та Кость Левицький намагалися використати світові події, пов’язані з війною, аби утворити автономію, покладаючись на Відень. Та поляки, диктуючи свої права на Галичину, не допустили цього, у чому їм допомогли країни Антанти. Тому галичани 31 жовтня 1918 року проголошують Західно-Українську Народну Республіку. Польща таким перебігом подій була шокована і розпочала воєнні дії проти Галичини. Обороняти молоду державу взялася  Українська Галицька Армія, створена на основі січових стрільців. Та 29 листопада Львів захопила чисельніша польська армія.

Одна біда й одне прагнення привели до об’єднання двох братських народів, які 22 січня 1919 року урочисто проголосили Акт Злуки. Тепер його можна назвати чисто символічною подією, бо до реального об’єднання справа не дійшла. Цьому зашкодили ряд причин. Чи не найголовніша – це та, що міжнародний світ не хотів бачити Україну незалежною – країни Антанти не лише не допомогли нашій державі, а й навпаки «ставили палки в колеса» її самостійності. Особливо постарався Вудрон Вільсон, американський президент, ставленик американського єврейства. (Його радник у Версалі міністр оборонної промисловості Барух, єврей за національністю, маючи на початку війни мільйон доларів, до кінця зростив капітал до 200 мільйонів). Відомі «14 пунктів» Вільсона допомогли більшовицькій босоті знищити українську державу. Цей «великий миротворець» особливо заопікувався Росією і Польщею. Шостий пункт гарантував Росії «...найбільш повне й вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та національної політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй при тому правлінні, яке вона сама для себе обере». А от Україну як самостійну державу представники США, Англії і Франції не бачили. Недарма президент США Рузвельт пізніше скаже: «У всі часи, а зараз тим більше, світом правлять найперше таємні товариства. В політиці нічого не відбувається випадково. Якщо щось сталося, то так було задумано».

Тому, коли представник Антанти французький генерал Бартелемі запропонував західним українцям тимчасовий мир із Польщею (при цьому 40 відсотків українських земель відходило Польщі, в тому числі Дрогобицький нафтовий басейн, розглядалися й інші варіанти, теж на користь поляків), то ні УНР, ні ЗУНР на це не погодилися. А військовий діяч Омелянович-Павленко тоді заявив: «Хай нас розсудить залізо і кров!». Особливо ситуація ускладнилася, коли в Галичину та на Волинь направили 80-тисячну армію генерала Геллера (нібито проти більшовизму), сформовану із польських полонених у Франції.

Не вміли любити Україну разом

У червні розпочалася відома Кам’янецька доба Директорії УНР (по листопад 1919 року) – одна з найтрагічніших сторінок в історії національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 років. Влітку 1919-го силою обставин тут зійшлися уряди і армії Наддніпрянщини і Галичини, і спільним фронтом повели боротьбу за її визволення. З одного боку – це період най-більших перемог української армії в 1919 році, які увінчались 30 серпня взяттям Києва, з іншого – час катастрофічної поразки, що закінчилася розвалом фронту від страшної пошесті тифу та підписанням командуванням Української Галицької Армії (УГА) договору з денікінцями. Виявилося, що Директорія УНР насамперед боролася з Радянською Росією і білогвардійцями, а ЗУНР – з Польщею. Окрім цих, були ще й ідеологічні розбіжності: у Директорії переважали соціалістичні партії, а в уряді ЗУНР – помірковано-ліберальні. Затиснута з усіх боків українська армія ще й потерпала від страшної епідемії тифу, яка валила її вояків. Саме тоді Петлюра заговорив про можливість спільних дій із поляками проти наступу більшовиків, але, як згадував історик Микола Голубець, учасник тих подій: «Про можливість порозуміння з поляками не хотіли галичани й слухати, так само, як придніпрянці виключали можливість порозуміння з москалями, без огляду на те – білими чи червоними. На тому тлі й почався роздор поміж двома українськими арміями й двома українськими урядами».

30 серпня 1919 року передові частини УГА вступили у Київ, а 31 серпня у місто увірвалися денікінці. Ще на підході до Києва штаб УГА у своєму наказі називав Денікіна «нашим приятелем», одночасно заявивши, що не буде боротися проти білогвардійців, хоча Денікін звинувачував Петлюру в тому, що той продовжує «свое злое дело создания самостоятельной Украинской державы и борьбы против возрождения Единой России», а нашу мову називав «собачим языком». Розпорошення сил та втрата часу призвели до поразки українських армій. Більше того, командування УГА, з метою збереження своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, почало переговори з денікінцями і в листопаді перейшло на бік генерала Денікіна (пізніше воювали вкупі з більшовиками), сподіваючись на те, що разом зможуть побороти поляків. Ось вам і Акт Злуки! Чи їм не був відомий постулат Леніна, що «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу»? Петрушевич після цих подій виїхав до Відня. Він навіть підтримував Радянську Україну, допоки її у 30-х роках не почали морити голодом…

Окрім того, що «по-братерськи жерлися» галичани із наддніпрянцями, масла у вогонь підливала й «отаманщина» – отаманів за Дніпром ніколи не бракувало. Особливо відзначилися своєю непослідовністю Махно і Григор’єв, які не раз приходили на допомогу то білогвардійцям, то більшовикам. Саме коли була сформована Перша Кінна армія і розгорнувся масовий антиденікінський рух селян, Махно перейшов на бік радянської влади. Його селянська армія, яка налічувала десятки тисяч осіб, прорвала фронт білих, до грудня утримуючи Катеринослав, що зірвало похід  Денікіна на Москву. Пізніше посприяла погода (замерзло озеро Сиваш) – і він допоміг більшовикам здолати барона Врангеля, який обіцяв Україні самостійність. Тобто, як бачимо, єдиного, організованого фронту по всій Україні, який би виступив проти своїх ворогів, не було! «Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним, могучим, спільним чуттям любови до неї…» – напише згодом Симон Петлюра, якого однаково ненавиділи і ненавидять як євреї, так і росіяни. У 1921 році Іван Огієнко зазначить, що із певних джерел йому стало відомо, що у Варшаві були спеціальні курси, де готували тих, хто мав роз’єднувати українців. Всі ті 200 чоловік добре володіли українською. Після закінчення їх відправляли до Кам’янця…

Спілку з поляками зупинила Антанта

У грудні 1919 року Петлюра таки відбуває до Варшави на переговори з Пілсудським, аби спільно виступити проти більшовизму. Він писав до відомого публіциста у Франції Пелісьє: «…не маємо ні медикаментів, ні білля, а антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хресту прибути до нас!», бо «пришелепкуватий Джордж» (прем’єр-міністр Великобританії) і «скажений Клемансо» (голова французького уряду) проти допомоги Україні.

У квітні 1920 року Петлюра, жертвуючи західними землями, таки уклав договір із Пілсудським, який був засуджений галичанами і багатьма його колишніми сподвижниками (у межах Польщі залишалася Холмщина, Підляшшя, Посяння й Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся і вся Галичина). Чи вийшло б щось із цієї затії, невідомо, бо частина поляків вже марила про «креси всходні» й поводилася в Україні, як у себе в хаті. Але коли реально ці обидві сили могли перемогти більшовиків, отой «пришелепкуватий» Джордж наказав полякам укласти мир з Москвою (відомий Ризький мир 18 березня 1921 року). Зрадивши Петлюру, Пілсудський не знав, що прирік Польщу ще й на VI поділ Москвою і Німеччиною у 1939 році. Зрештою, світ у Версалі в Першу світову поділили так, «що гарантувало нам війну через 20 років...» – писав Ллойд Джордж, британський прем’єр-міністр, продовжуючи, що Німеччина «ні при яких умовах не зможе виконати умови договору, то вона або буде безперечно порушувати договір, або почне війну...»

Холодний Яр – проти московського терору

Але в Україні був ще Холодний Яр, де точили свої шаблі козаки Максима Залізняка під час Коліївщини, яких польські й московські зайди називали «разбойніками». Але, як говорив наш пророк Тарас, «за святую правду-волю розбойник не стане». І ще у 1845 році він передбачив: «І землею, всім даною, і сердешним людом торгуєте? Стережіться ж, бо лихо вам буде…І повіє огонь новий з Холодного Яру». Він повіяв під час Визвольної війни проти більшовиків, коли знову біля Мотронинського монастиря нащадки козаків взялися за зброю. Їх підняв Василь Чучупака із села Мельники, що поруч села Медведівка, де першими вогнями жидівських хат розпочалась Коліївщина. Читаючи спогади очевидців тих часів, стає зрозуміло, що ця боротьба завдала чимало клопоту більшовицько-жидовській наволочі, яка перла сюди «на барьбу с бандітізмом». Адже у своїй книзі Юрій Горліс-Горський (учасник цих подій) написав: «червоноармійці – москалі та китайці, з ними загін Черкаської ЧК – самі жиди». «Лише з Мельників у тій боротьбі загинуло понад триста чоловік… Холодний Яр дав такі приклади героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Все те малознане за кордоном, бо холодноярців майже зовсім немає в еміграції. Вони загинули в боротьбі в льохах ЧК, у тундрі Півночі, не зганьбивши свого прапора, на якому написали: «Воля України – або смерть». А «організовували тут владу прислані комуністи, переважно москалі та жиди», змушуючи українських селян виконувати ленінську «развйорстку», а точніше просто грабували українців під лозунгом: «Холодноярским бандитам – беспощадный красный террор!». Ось де кузня тероризму – в Московщині!

Можна сказати, що холодноярці були предтечами майбутніх вояків УПА. Їм не бракувало мужності, але бракувало сильного, вольового, знаного у військовій справі командира, який би приструнив анархію. Я б сказала, бракувало саме Романа Шухевича. Бо як написав Горліс-Горський, «українське село готове лише збройно боронити свої стріхи, для всієї України – дожидає визволителя». Тут селяни ждали із-за Збруча Петлюру (точ-ніше Юрка Тютюнника), війська якого були інтерновані у Польщу. Але не діждалися і потихеньку почали «легалізовуватися» у своїх оселях. До останнього боровся Чорний Ворон (Віктор Чекірда), про якого нещодавно видав свій роман Василь Шкляр. Його по праву можна назвати прикладом для всіх нас, українців, як треба любити і боронити Україну! Селяни за цю боротьбу у 30-х роках жорстоко розплатилися – їх Сталін виморив голодом.

Петлюра теж сподівався на повернення. Юрій Тютюнник із військом справді рушили в Україну у жовтні 1921 року, але цей похід вже не мав ніякої ваги. Його групу розбили під Базаром на Житомирщині. Варто зауважити, що дуже добре спрацювали сексоти, яких наплодило ЧК і фактично кожен крок цієї армії більшовикам був відомий. Генерал-лейтенант КДБ Павло Судоплатов про ці роки напише: «Головною задачею нашого Особливого відділу було допомогти місцевому ЧК в проникненні в партійне підпілля українських націоналістів, якими керували Петлюра і Коновалець».

У 1922 році більшовики, зрозумівши, що «розвйорсткою» селян не візьмеш, «попустили» хитрістю і запропонували нову економічну політику (НЕП). Цей рік був першим, коли в Україні закріпилася комуно-московська влада. Хоча боротьба ще не припинялася, але вже мала тимчасовий, поодинокий характер, а зі смертю Петлюри у 1926 році  (застрелив у Парижі єврей, виходець із Росії Самуїл Шварцбард, з якого жиди зробили мало не національного героя, а суд Франції засудив його на один франк кари!) повстанські настрої зійшли нанівець. Східну Україну знову окупувала московсько-більшовицька імперія, Західну – Польща, Буковину європейські «миротворці» вділили румунам, Закарпаття – мадярам і чехам.

Через 20 років після цієї ще однієї безуспішної Визвольної війни невеличка Фінляндія (у 55 разів менша за населенням від СРСР) покаже нам, як можна і треба боронити свою землю. А її очільник, національний фінський герой, військовий діяч Маннергейм залишив актуальний до сьогодні заповіт: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск, і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

фото з сайту http://thecommune.co.uk

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>