«Ми боремося не через помсту, а щоб такої диявольської влади тут ніколи не було»
Юрій Шухевич
– Стосовно того, яким був мій батько, – із задумою говорить пан Юрій, відповідаючи на моє запитання при зустрічі у його скромному офісі, – можу сказати, що дуже добрим для мене. На жаль, я мало з ним бачився. Його посадили у тюрму в 1934 році, коли мені був рік, а звільнили у 1938. Наступного року, після проголошення Карпатської України, він переправляв туди людей, організовував фінансову допомогу, сам брав участь у війні з мадярами. Після окупації Польщі німцями переїхав до Кракова, де став членом Проводу ОУН. Тому зустрічі з батьком були епізодичними. Найбільш тривалий півторарічний період його проживання з сім’єю – краківський. Батько був суворий в доброму розумінні цього слова. Весь час говорив, що я повинен гартуватися, ставив приклади, які спрямовували мене до чогось вищого. А найвищим для нього була Україна, навіть мамі сказав: “Тебе люблю, але Україну найбільше”. Таким залишився до кінця життя. Батько займався спортом й гартувався з гімназійних років, хоча добре грав на фортепіано, йому пророкували велику кар’єру піаніста. У 1948 році йому запропонували покинути країну і виїхати за кордон. “Поки тут залишається хоч один вояка, не маю права покинути справу”, – казав він.
На нього кремлівська влада підняла мало не армію. А коли знищила, то навіть не залишила сліду місця поховання, аби навіки стерти з пам’яті народу (хоча, безумовно, в архівних документах воно зафіксовано). Боротися проти правди можна, але побороти її – неможливо. Тому справжні Герої такими залишаться навіки! Коли у Західну Україну в 1944 році прийшли совєти, вони відправили родину Романа Шухевича у концтабори і тюрми. Юрій до Сибіру потрапив в 11 років. Пізніше його перевезли в дитбудинок у Донбас, звідки він згодом втік на Львівщину, де проживав під ім’ям Богдан Левчук. Тут йому вдалося конспіративно декілька разів зустрітися із батьком.
– У жовтні 1947 року під час зустрічі у Львові ми говорили про підпілля, – ті розмови пам’ятає донині. – Батько зрозумів, що я хочу теж туди потрапити. Тоді почув від нього: “Ми загинемо. Хто ж через 15-20 років буде піднімати цей народ?” А ще запам’ятав, як він сказав: “Юрку, ми боремося не через помсту за рідних, а щоб такої диявольської влади тут ніколи більше не було. І знай, що найвища філософія викладена в Євангелії”.
Востаннє він зустрівся з батьком 5 березня 1950 року. Уже з мертвим. Із сумнозвісної тюрми на вулиці Лонського його, 16-річного хлопця, відправили в управління кадебістів. Уявіть на мить цю зустріч сина із батьком і відчуєте не лише біль в душі, а й зрозумієте, якою україноненависницькою була та совєтська влада й такою досі залишається нинішня українська, котра “каленым железом” винищує сторінки з нашої історії, аби там навіть не згадувалося слово “повстанець”!
– Я знав, що цей день рано чи пізно настане. Дуже було важко, але вже тоді розумів: добре, що він не потрапив до їхніх рук живим. Вклякнув перед ним, поцілував. Того дня ще зранку прокинувся з неспокійною душею, незрозумілою тривогою. Снилася якась дитяча казка про вовка. А батька кагебісти називали вовком, мене – вовченям. Мама, яка тоді перебувала у концтаборі в Мордовії, теж потім казала, що працювала на кухні і того дня зранку задрімала перед роздачею. Їй приснилося, ніби батько поруч й міцно поцілував, що вона відчула навіть дотик. Це було у той час, як він загинув. Пізніше засуджені приїхали з України і розповіли їй, коли і як це було. Бабуня не знала про це до 1956 року.
Галичан і волиняк перетворили на совків
Євангельська філософія, певно, допомогла Юрію Шухевичу пережити усі випробування, послані на його долю. На Юрія Шухевича чекало пекло: арешт, а з настанням 16-річчя – суд та вирок 10 років тюрми; по закінченні 10-річного терміну ув’язнення на основі “тюремної справи” знову засуджений на 10 років; звільнений по закінченні другого 10-річного терміну і засланий для проживання на Північний Кавказ у місто Нальчик; знову заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення і 5 років заслання; повторний суд і вирок 10 років ув’язнення; після повної втрати зору в російських тюрмах потрапляє на заслання у будинок для інвалідів у Томську область. Влада не приховувала, за що так ненавидить цю людину: “Шухевича освобождать нельзя, так как он сын генерала Шухевича”. І не хоче зректися батька й розкаятися. Лише у 1990 році він, інвалід І групи, отримує дозвіл повернутися в Україну.
– Пройшли роки, – зізнається пан Юрій, який, закашлюючись, скурює цигарку за цигаркою. – Не раз в таборах заздрив тим, хто загинув на рідній землі, бо вони мали вже спокій. Але, коли повернувся, тут мені й наші влаштовували таке життя, що заздрив тим, хто залишився у вічній мерзлоті – було важко морально.
Мені було цікаво довідатися від пана Юрія, що він думає про своїх земляків. Якщо раніше в Галичині справді були патріоти, то тепер, як на мене, це вже не ті галичани. Чи це не вплив “совєтського духу” на їхню свідомість?
– Правда, багато галичан внутрішньо совітувалися, як і ви, волиняки. Стали справжніми совками. Знаєте, що помітив? У тих селах, де було багато свідомих, визначних людей тепер найгірша ситуація з цим. Не дивно: найкращих винищили, залишилися стукачі й пристосуванці. І якщо дорікають, що раніше було багато патріотів, які не могли порозумітися між собою, то треба пам’ятати: усі боролися за ідею, за Україну, ризикуючи життям. Вже за це їх треба шанувати.
На превеликий жаль, таких велетів духу залишається все менше і менше. Народ насправді перетворили на пристосуванців. І все більше плодяться лжепатріоти, котрі, прикриваючись промовистими державотворчими гаслами, дбають лишень про свої кишені. Скажіть, хто зараз пожертвує власним добробутом (про життя годі й говорити) заради ідеї? А ті, хто так опікується “державою та народом”, міняють партії, перепрошую, як об...ні труси, мало не через день, аби протиснутися до “теплого” місця, прислужуючи то одним, то іншим. Найогидніше те, що саме людей, котрі жертвували життям за незалежність, намагаються очорнити тепер ті, хто не вартий навіть їхнього мізинця, хто нічого не зробив задля розбудови справді незалежної держави. Відверті україноненависники запекло продовжують антинаціональну пропаганду, знущаючись над ім’ям Героїв України Степана Бандери й Романа Шухевича. Останній був великим аналітиком, ще тоді він пророкував, що незалежність настане, але за неї треба буде боротися. Лідер партії УНА-УНСО Юрій Шухевич в українських судах і нині мусить доводити “незалежній” владі, що бандерівці ніколи не були ворогами України, і продовжувати ту справу, за яку загинув його батько. І нам теж ще треба поборотися, аби мати демократичну українську Україну.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Львів
| Comments: |
