Пасхальна милостиня рідній дитині

– Мамо, я зараз повернусь. Здається, я он там бачив тата… – І Юрко чимдуж кинувся у натовп людей із пасхальними кошиками. Та яке там кинувся – пошкутильгав. Та так швидко, як тільки міг…Лікарі ще при народженні поставили синові діагноз – ДЦП. Чоловік, який невимовно пишався, дізнавшись, що Олена народила первістка-хлопчика, абсолютно втратив свій ентузіазм, коли почув цей вирок. На перший погляд ідеальна сім’я стала руйнуватися на очах. На очах у маленького Юрасика. Він так потребував батьківського тепла та уваги, а натомість отримував чергову порцію їхніх сварок.
– Ти забув, ким був, з якого болота я тебе витягла?! Та й не лише тебе, усю вашу сімейку! – Олена вперше дорікнула чоловікові.
– І що тепер, я повинен тобі пам’ятник поставити? Я ніколи ні про що не просив. Тільки й знаєш, що дорікати. А здорову дитину народити не змогла.
Ці слова були страшнішими від грому, болючішими від найсильнішого ляпаса. Навіщо ж він так? Хтозна, чиї гріхи спокутує їхній син. Така Божа воля. Звичайно, вона, Олена, далеко не безгрішна. Як і всі. Невже її Степан цього не розуміє? Що відбувається?
Жінка й справді не хотіла вірити, що щастя, яке вона самотужки склеювала по крихтах і на яке ніби й заслуговувала, руйнується так швидко…
***
…Олена і Степан зустрілися випадково. У парку. Вона запитала, котра година. А він зніяковіло зізнався, що не має годинника.
– От і чудово! У нашому розпорядженні вічність, – засміялася.
– У такому разі дозвольте запросити вас на прогулянку...
Вони довго блукали містом і за розмовами незчулися, як минув час. Виявилося, що Степан нещодавно повернувся з армії та збирається вступати до технікуму, де Олена працює викладачкою. Вона пообіцяла, що допоможе на екзамені.
Допомогла. А наступного року до технікуму вступала уже Степанова молодша сестра. Ще через рік – двоюрідний брат. А потім – половина села.
Олена не вбачала нічого поганого в тому, що чоловік не працює. От влаштується її милий на роботу, тоді й перекине на себе частину сімейних видатків, а поки вона й сама впорається. Та милий шукати роботу не поспішав. Або ж йому все не щастило: то вакансій немає, то його кандидатура не підходить. І знову дружина допомогла. Вона на той час уже працювала заступником директора, брала активну участь у громадському житті міста і була на хорошому рахунку у керівництва. Знайшла роботу чоловікові, допомогла залишитися у місті його сестрі, братові… На диво, кар’єра Степана стала стрімко зростати. У свої двадцять сім він вже очолював невелике, але досить прибуткове підприємство. Вони переїхали у нову квартиру, купили машину. Завели собаку. І вирішили, що пора подумати про дітей…
***
– Тату, тату! – Юрко біг, шкутильгаючи, перечіплювався через великі, повні ковбас та писанок кошики. – Тату, ми тут!
Хлопець так чекав, що батько йому зрадіє і зустріне з відкритими обіймами. Та батько зустрів його колючим поглядом і не менш колючим запитанням:
– Тебе мати підіслала?
– Щ-що?.. – Юрко зупинився, аби перехопити подих.
– Добре, ось тобі гроші і йди собі, – Степан похапцем витяг з кишені декілька купюр.
– Ну, чого стоїш? Йди! – з-за його спини зневажливо зиркнула молода супутниця. Хлопець все ще вагався, бо не вірив власним очам і вухам.
– Ти що, не чув?! – ці слова були, як стусан. Сльози солоним дощем котилися по щоках, а неслухняні ноги не встигали втекти від граду батькових слів: “От каліка! Свято мені зіпсував. Це точно вона підіслала… Так і кортить їй мене спаплюжити перед людьми”.
– Ти сам себе спаплюжив… – Олена теж чула цю тираду. Бо одразу побігла вслід за сином, передчуваючи такий фінал.
***
Перед очима постала картина їхнього прощання. Степан забрав із квартири все цінне і пішов, навіть не залишивши нової адреси. Грошей на життя Олена практично не мала, бо мусила доглядати маленького Юрасика. Чоловік, правда, платив аліменти, але цього мізеру не вистачало навіть на ліки для дитини. Та вона не зламалася. Продала усі коштовності, навіть одяг, прибирала у сусідських квартирах, не доїдала і таки поставила сина на ноги. Юрко став не просто сенсом її життя, а власне – життям. Вона віддавала йому все, що мала, все, що могла. Але хлопчикові завжди хотілося хоч трішечки батьківської уваги. Тому вона не могла позбавити принаймні його образу – Степанове фото завжди стояло на дитячому столику.
– Тато далеко, робота у нього така… – казала, ховаючи погляд. А Степан за п’ятнадцять років так і не зміг “приїхати” хоч раз зі своєї “далекої роботи”, аби побачитися із сином. Краще б казала, що він помер.
Одного разу у відчаї Олена навіть написала листа місцевому голові у село, звідки Степан родом. Там його мають за героя і ставлять у приклад дітям. Мовляв, із села, а скільки всього досяг! Листа вже несла на пошту. Та враз схаменулася. Зупинилася. Витягла із сумки конверт і викинула у смітник. Навіщо розносити сміття?..
***
– Чому він такий злий? – Юрко схлипував у її обіймах, стискаючи в руках зелені папірці. – Я ж не просив у нього грошей, я просто хотів його обійняти…
Повертаючись додому зі своїм небагатим пасхальним кошиком, вони старалися забути про все, що сталося. А Степанову “милостиню” вкинули у скриньку пожертв, що стояла у храмі. На операцію хворій дитині…
Людмила БЕЗДОЩУК,
с. Розтоки,
Кременецький район,
Тернопільська область

• Нравится
•