Двадцять літ працював над трилогією і отримав Шевченківську премію
Михайло Андрусяк
– Чому в книгах переважає повстанська тематика? – цікавлюся в автора трилогії.
– Я народився з нею, поскільки батьки мої – повстанці, як і вся родина, – розповідає про свої дітища коломийський письменник, голова правління ВАТ “Коломийська друкарня ім. Шухевича”. – Батько був у сотні Орлика, мама – підрайоновий провідник ОУН, обоє репресовані, хоч були й малолітніми, але свої терміни по десять літ відбули від дзвінка до дзвінка. З родини за волю України загинуло восьмеро. Я змалечку бачив тих людей, яких боялася радянська влада, про яких розповідали нісенітниці, що це вбивці. Насправді я бачився із зовсім іншими – моральними, добрими і не озлобленими. Я познайомився з сотнями вояків з різних регіонів України. І задумувався: чому ці люді страшні для влади? У 1985 році, коли закінчував Київський університет – факультет романо-германської філології (відділ перекладачів), визріла думка написати про них. Тому з цього періоду і почав збирати документальні матеріали. Зустрічався з повстанцями. В них це викликало пересторогу, але я показав, що розповіді шифрую. Тож у тому ж 1985 році написав першу книжечку “Студені милі” – це мамині спогади. Однак вийшла вона тільки 1991 року у Снятинській друкарні, оскільки в обласній побоялися зі мною працювати. Цю книгу ми розповсюдили на сході та півдні України.
Потім була “Ув’язнена скрипка” – спогади дружини полковника УПА Батька (Омеляна Грабця).
– Чи були відгуки на перші ваші книги?
– Так. Як позитивні, так і негативні, були навіть курйози. Наприклад, з Дніпропетровська прийшов лист російськомовного полковника, де він писав: “Это все ваши бандеровские выдумки, такого не было...” Я йому подякував і дав адресу жінки-лікаря з Дніпропетровська, яка сиділа в одних таборах з моєю мамою і врятувала їй життя. Через три тижні приходить від нього лист вже українською з суржиком. Полковник зустрівся з цією жінкою й повірив своїй землячці, став активістом РУХу. Ми довго листувалися...
З головним героєм працював рік – щодня по дві години
– Оскільки Ви систематизовували матеріал, то яка книга з трилогії вийшла першою?
– “Брати грому”, де головний герой – Мирослав Симчич (Кривоніс), сотенний УПА. Хоча, якщо чесно, то першою мала б вийти книга “Брати вогню”, бо ще раніше я познайомився з провідником ОУН Василем Федюком (Курявою). Він жив в Курську, мав намір перебратися в Україну, однак влада не змогла чи не захотіла дати йому житло, й він знову поїхав до Курська. Тож я продовжив роботу з Симчичем. Працювали з ним плідно цілісінький рік, щодня по дві години. Більше людина його віку не могла розмовляти, віддаватися спогадам. Часто сварилися. Він казав, що я його гірше допитую, ніж в КДБ. А я відповідав: “В КДБ ви могли лукавити, і треба було “ліпити горбатого”, а мені кажіть святу правду”. Тому коли “Брати грому” побачили світ – був резонанс, книга потрапила в Штати, Канаду, Австралію (Михайлові Андрусяку навіть з парламентської бібліотеки США прийшла подяка – авт.).
– Чому свої книги Ви побудували на свідченнях, документалістиці?
– Спілкуючись з сотнями повстанців і підпільників, дійшов висновку, що архіви грішать неправдою. Бо кожен борець, що потрапив у полон, вигороджував себе, применшував заслуги, звання. Тому вчені, переносячи на сторінки книг тільки архівні дані, допускаються неточності. В них часом керівник сотні чи куреня фігурує як господарник, який чистив картоплю... Хоча насправді керував великим бойовим відділом. Тому я вирішив поспілкуватися з живими учасниками, а з архівами тільки звірявся.
Після “Братів грому” вийшла друга книга трилогії “Брати вогню”, де головний герой Василь Федюк (Курява) – він все-таки переїхав у Коломию. Це людина принципова, ерудована, знав кілька іноземних мов: польську, німецьку, румунську, угорську, англійську, до речі, вивчив у таборах. Це ходяча енциклопедія. Він міг без зупинки розповісти про політичну ситуацію в Європі в 1938-39 роках, назвавши всіх прем’єрів, генералів, видатних воєначальників воюючих і невоюючих країн. З нього було важко витягувати інформацію, бо він старий член ОУН так званого Коновальцівського набору. Чітко дотримувався присяги, нікому не казав те, що не можна розголошувати. Тому він так говорив, коли ми з ним спілкувалися: “Це можна писати, а це для тебе, а це не скажу навіть тобі”. Федюк два роки під час німецької окупації ходив по лезу ножа, працював у друкарні й за руку вітався з німцями. Потрапляв не раз їм в лещата, однак щоразу себе видавав то за поляка, то за румуна. Коли опинився в полоні, то видав себе за румуна, і перший термін відсидів як громадянин Румунії. Аж у 1971 році чисто випадково влада натрапила на його слід: язикаті жінки в Магадані на Святвечір говорили про його дружину, що, мовляв, така гарна, а вийшла заміж за румуна. Одна не втерпіла і випалила, що він ніякий не румун, а українець. Сексот доніс, і Федюку загрожував розстріл, але дали 10 літ. Відсидів термін, повернувся до Курська. А звідти до Коломиї. Тобто він був тим вогнем, що і сам горів, й інших запалював. Коли він говорив, всі нишкли. Мав харизму і велику ерудицію (на жаль, він вже покійний).
Коли Федюк і Симчич зустрілися, то останній ставав струнко і казав: “Друже провідник, сотенний Кривоніс прибув”... Дещо кумедно було спостерігати, як люди, яким за вісімдесят, стоять струнко. Але це дуже повчально, бо зберігся отой гарт, дисципліна...
Зброя – інтелект
– Схоже, що по кожній книзі є зв’язок з читачем?
– Так. Листи приходять звідусіль (і пан Михайло люб’язно показує пошту за місяць – авт.) Поскільки в книгах багато фото, то дехто таким чином знаходить своїх рідних, близьких. Були випадки, коли мені писали люди з Донецька, Дніпропетровська. Книга їм потрапила до рук, бачать – на фото дідусь, батько. Для них вони пропали безвісти, а, виявляється, були в УПА. До слова, дуже багато було в наших краях вихідців зі Східної України – Дніпропетровщини, з Донецької області. Наприклад, з Донбасу був останній окружний провідник ОУН Коломийщини – Іван Кулик. Загинув у 1951 році. А зрадив його галичанин. Тобто це помилкова думка, що в УПА були тільки западенці, що західняки – це патріоти, а східняки – такі-сякі люди... Ні! Практика доводить, що розгалужена мережа ОУН була в усіх східних, південних, північних, центральних областях, навіть в Криму і на Кубані. Остання моя книга трилогії “Брати просторів” якраз цьому і підтвердження. Бо герой Пантелеймон Василевський (зараз він живе в Дрогобичі) народився в Кам’янці-Подільському, пережив голодомор, його рідні згинули в Сибіру, а сам він опинився з мамою в Росії. В ОУН його прийняли люди з Коломийщини, які добре знали німецьку мову, прибули під виглядом німців у той край, створивши в Росії підпільну організацію. Василевський – людина ерудована. Він мені імпонує тим, що основна його зброя – інтелект. І нині у свої дев’яносто він багато читає, пише. Був в сотні УПА на північному Кавказі, воював у сотні Шума. Його, як підпільника, скерували в Чернівці, де він вступив в університет на англійську філологію, був головним зв’язковим між Буковиною і Єйськом (Росія) та Південною Україною. Звідти привозив повстанцям зброю і медикаменти, а туди возив підпільну літературу. Василевський об’їздив простори всього Союзу, вчився в російських школах, знав говірку росіян, тому це йому допомагало в розвідницькій роботі. Одного разу, коли з Єйська до Києва був відправлений на явочну квартиру, йому дали мундир старшого лейтенанта з нагородами, документи, накладні на отримання вантажівки і кількох сотень одиниць стрілецької зброї. Помічником йому був сержант з Донецька. Вони поїхали до Шепетівки, отримали машину, зброю, відвезли в Чернівецьку область. Дорогою через Дністер треба було переїхати пост. Василевський був готовий до цього – машина замінована, обидва вояки в комірцях мали отруту (тобто живими в разі провалу не здалися б). Однак коли їх зустріли радянські солдати й капітан почав лаятися, такою ж говіркою заговорив і Василевський. Поспілкувалися, обнялися, всі вгостилися спиртом і так проїхали пост.
У 1948 році він випадково потрапив в поле зору МДБ (помічник підвів), отримав термін 25 років, нікого не здав, опинився в таборі й там разом з іншими створив повстанську організацію “Північне сяйво”. Мали намір підняти повстання, однак і на цей раз серед оточення виявився зрадник. Знову отримав 25 років – і етапом на Магадан. Однак завдяки своїм фізичним даним і вітчиму, який добре знав медицину, умудрився відсидіти лише вісім років, симулювавши страшні хвороби. Хоча й насправді був покаліченим. Але ці симптоми допомогли йому раніше вийти на волю.
Назва книг – слова із гімну
– А чому такі назви – брати вогню, грому, просторів?
– У восьмирічному віці мама співала мені таку повстанську пісню: “Брати ми грому і просторів, наш батько гнів, а мати месть...” Вона мені сподобалася, тому через десятки років я прочитав, що це Гімн відтинку УПА “Чорний ліс”. А ще пізніше дізнався, що автор цих слів – легендарний повстанець, поет Марко Боєслав (Михайло Дяченко). Звідси й назва трилогії.
– А над чим працюєте нині?
– Над книгою про останнього командира УПА Василя Кука. Багато місця буде відведено Волині. У трилогії я показав борців за волю України очима різних людей. А зараз, ніби з вершини: Кук і його друзі – Шухевич, Бандера, вся верхівка національно-визвольної боротьби. Бо з Куком я знайомий давно. Він переграв систему КДБ як розвідник.
– Хто готував подання на Шевченківську премію?
– Подання на премію зробила місцева “Просвіта”. Звичайно, це висока нагорода, але ще більша – мої читачі.
– Під час нагородження Президент Віктор Янукович розмовляв з вами?
– Ні. Тільки привітав. Ми сподівалися з ним поспілкуватися, порадити дещо чисто по-людськи, однак його служба не спрацювала і спілкування як такого з лауреатами не було. Хоча, до честі Януковича, на жоден із заходів в ті Шевченківські дні він не запізнився. Але під час нагородження лауреатів був дещо стривожений. Ходили байки, що я, як автор про бандерівців, мав щось там вчинити. Однак підсолила Марія Матіос, котра отримувала премію замість Оксани Пахльовської (це донька Ліни Костенко), яка живе в Римі. Вона зачитала лист-звернення пані Оксани, й чиновники від нього не були у захваті...
Марія ДУБУК,
Івано-Франківська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
