Праведники світу чекають президентських орденів

Нехама ЗІНГЕР–АРІЕЛЬ між своїми рятівниками Миколою та Михайлом ВАВРИСЕВИЧАМИ у США

Нехама ЗІНГЕР–АРІЕЛЬ між своїми рятівниками Миколою та Михайлом ВАВРИСЕВИЧАМИ у США

На сторінках нашої газети ми багато пишемо про роки Другої світової війни. Про хоробрість партизанів, про мужність радянських солдатів, про патріотизм вояків ОУН-УПА… Сьогодні хочемо вам розповісти про героїзм цивільних українців. Родину, яка під страхом смертної кари прихистила 11 євреїв, котрі втекли з гетто. Переховували їх майже два роки – усіх вберегли. Давно відгриміла та війна. Проте спогади про рятівників не стерлися з пам’яті. Їхні імена викарбувані в Ізраїлі на Стіні плачу. Родину Ваврисевичів визнано Праведниками світу. Нещодавно Президент України підписав указ про присвоєння Миколі та Михайлу орденів “За мужність”. Це був один з останніх наказів, виданих ще Віктором Ющенком.«Візьміть одну доньку, хай буде живим свідком на нашій могилі»
Голокост – чорна сторінка в історії єврейського народу.
– То були страшні часи, – розпочинає нелегку розповідь Микола Ваврисевич. – Важко згадувати. Хоча стільки літ відтоді минуло, нічого не забулося. На початок війни у Володимирі євреїв було стільки, що Боже мій – майже половина міста. Як зробили гетто, там зібрали під двадцять тисяч душ. Воно прилягало до річки. Євреї відчували свою приреченість і втікали по ходу Луги, де можна було прорватися, де ніхто не бачив. На горбочку над річкою і стоїть наша хата.
– Якось пішла мати корівку доїти в сарай, – вплітає свої спогади брат Михайло. – А там – ціла сім’я Боренштейнів у сіні – батько і мати з донькою. Був серпень 1942 року, за кілька тижнів до ліквідації гетто. Мати прибігла до хати й каже батькові, що і як. Він попросив занести їм їсти. Потім прийшли інші: Бергер Леон (мій однокласник) з другом. Теж заховалися там і просилися до хати. Тоді прийшла Зінгер з донькою Хумою…
Усіх, хто благав про поміч, приютили. Хата Ваврисевичів ще не була добудована. Під підлогою двох невикінчених кімнат зробили схрон для втікачів. Там євреї ночували, а вдень були у хаті разом з господарями. Хтось один завжди чатував коло віконечка.
– Наша мати була дуже богомольною жінкою, – пригадує далі Микола Миколайович. – Вона закінчувала єпархіальне жіноче училище. Якось йшла в церкву. Біля паркану зустрічає її єврейка (польською говорила), вона знала маму. Каже: “Пані Ваврисевич, візьміть в мене одну донечку (мала трьох дівчат), аби вона була живим свідком над нашою спільною могилою…” Цього вечора ми забрали 11-літню Сусанну. А через кілька днів їх усіх розстріляли.
Мимоволі і в мене по щоці біжить сльоза – від цих спогадів і тепер терпне у грудях. Ваврисевичі розуміли, що за переховування євреїв їх теж усіх можуть убити. Проте милосердя перемогло страх.
– Вхід у схрон був у кутку хати, – продовжує свою розповідь Микола Ваврисевич. – Там шафка стояла посудна. Під нею – дверці, які закривалися тільки зсередини. Хоч що роби, а як там зачинишся, то ніхто не увійде. Продуху зробили з двох боків, аби свіже повітря йшло.
– Мабуть, нелегко було прогодувати стільки душ? – запитую.
– Ні, з цим особливих проблем не виникало. У нас був дядя Яша з Грибовиці Іваничівського району, він нам часто підвозив продукти. Ми солили на зиму велику 200-літрову бочку капусти. Картопля була своя, інша городина. Корівку мали – молоко, сметанку. Якось обходилися. Коли хліба не вистачало, мама перекручувала кілька разів на м’ясорубці пшеничку і пляцки робила.
– Розкажи, скільки разів ти ставав у чергу, аби хліба взяти, – просить Михайло.
– А… За хлібом були такі черги, що не всім він діставався. Люди стояли під кіосками з четвертої години ранку. Мусив займати в п’яти-шести магазинчиках відразу, аби принести кілька булок додому. А ще я підпрацьовував помічником годинникаря у майстерні. То німець завжди якоїсь ковбаски доброї дасть за те, що годинника поладжу, чи ще щось смачненьке. Давали собі раду.

Лист Сталіну
– Перша зима пройшла, можна сказати, благополучно, – веде далі мову Микола Миколайович. – Аж тут десь весною 43-го (пам’ятаю, тепло було) – мене з братом зірвали з ліжка польські вояки й потягнули на вантажівки. І так – сотні молодих людей! Мені тільки вісімнадцятий рік йшов. Розумів: чекають примусові роботи в Німеччині. Тоді нас з братом роз-ділили (так ми більше до закінчення війни й не побачилися). Що мені робити, думав, як же батько з матір’ю самі впораються? І якось відхрестився від тої біди. Сказати як? Спершу медогляд треба було проходити. Нас зібрали за колючим дротом, територію “есесівці” охороняли. Кажуть, потопаючий за соломинку хапається. Так і я. Дивлюся – недокурки цигарок валяються. Беру, розкручую і жую табак. До безтями. Очі посоловіли, серце, як з переляку, калатає. Тут настала моя черга. Послухав лікар, виходить в коридор і каже німцю одне слово: “Кранк”. Означає “хворий”. І той мені показав на двері… Я вже надвечір повернувся додому.
А на Михайла, котрий не додумався схитрувати, чекала доля остарбайтера. Хлопець опинився у Франкфурті-на-Майні, де працював на військовій фабриці. Коли її розбомбили, робітників перевели в Австрію у місто Лінц, де був філіал заводу. Пригадує, як несолодко йому довелося на тих роботах:
– Давали нам рано кружку кави на сахарині (таблетка така – солодка хімія). І 200 грамів хліба на сутки ви-діляли. Я його ховав за пазуху, по шматочку відкушував і смоктав, аби шлунок працював. На обід давали варену брукву (осіння редька). А смерділа як страшно! Нічим не заправляли, навіть солі не сипали, дитино. Так годували, аби не здохли… Поки не закінчилася війна й не прийшли наші москалі. Вони пішки гнали нас аж до Чопа (Закарпаття). Тоді на вагони – і в Ленінград, ліс пиляти. Як зараз пам’ятаю їхні слова: “Работал на немцев, тепер будешь работать, таку твою мать, и на советскую власть”. Помістили нас у військову частину. Думаю, а вже ж скільки маю терпіти тих знущань? Пишу листа Сталіну. Бо був наказ, що хто не закінчив середню технічну освіту чи вищу, звільнити з армії на продовження навчання. Я й написав, що мене командир не відпускає вчитися. Ще не знав тоді, що була цензура. Аж викликає мене командир: “Пишешь, сукин сын?” А я в штабі працював, то й кажу, що пишу. А він мені: “Мы тебе так напишем, что окажешся в Сибири”. Але рапорт підписав. Я за нього – і вночі втік, аби не передумали. Потім мав стільки неприємностей, що не отримав воєнного квитка, не давали паспорта.

Під підлогою – втікачі, над ними – німецька штаб-квартира
Тим часом вдома на Михайлових батьків та брата чекало не одне випробування.
– І ніхто вашу сім’ю не виказав, ви ж стільки часу переховували кілька єврейських родин? – цікавлюся.
– Чого ж ні. Прийшов одного разу поліцай Роговський. Каже: “Моя тітка ключа від хати не залишила, буду у вас ночувати”. Дістав чемоданчик, горілочку й давай батька пригощати. Тоді питає, чи у вас немає жидів. А батько: “Ви що, думаєте, я жити не хочу?” На тому розмова скінчилася. Роговський переночував. Встав рано і каже: “Я ліквідую тую анонімку, яку на вас написали”. І пішов. Ой, не обходилося без драм. Коли вже фронт тут йшов і було чути, як гриміло, німці заставили людей прокопати окоп аж до рога нашої хати. Двоє чи троє офіцерів зайняли одну кімнату й зробили тут собі штаб-квартиру. Уявляєте! А під підлогою – 11 євреїв. Ще тоді така історія була. Сусанна, якій ми дали своє ім’я Фаня, жила з нами в хаті, як рідна. Німці думали, що то моя сестричка. Один з тих офіцерів вподобав дівчину. Якось підійшов до батька й каже: “Мені так подобається ваша дочка. Як закінчиться війна, то приїду з сином її сватати”. Їй Богу, правду кажу.
Микола працював кіномеханіком. Вечорами крутив німцям фільми, а тоді крадькома бігав у радіовузол і слухав “Москву”. Повертався додому – й переповідав євреям: “Буде воля!”
Визволили місто влітку 1944-го року.
– Тоді євреї вийшли зі схронів. Скоро роз’їхалися – хто куди. Тільки Фаня ще в нас деякий час залишалася. Але знайшовся якийсь єврей, що розшукував сиріт, і намовив дівчину їхати з ним у Палестину. Сказала, що у неї там дядя, котрий не має дітей. Обманула, аби нам не так жаль було розлучатися. Потім хотіла з нами зустрітися. Боже, душі не чаяла, так хотіла зустрітися. У Відні, Варшаві чи у Лондоні. У неї чоловік працював авіатором, то, думала, що і нам так легко поїхати за кордон, не знала, що з СРСР відпускали в різні країни світу тільки шпигунів. А побачилися ми тільки у 1992-му. Нас, праведників світу, таке звання нам дали (гордиться), запросили в Ізраїль. Вручили спеціальні медалі, де написали: “Ми завжди пам’ятаємо ці дні, коли ви нас не забули. З великою вдячністю”. Їздив тоді я сам, без Михайла. Фаня мене зустріла зі своїми дітьми в аеропорту. Що вже сліз було.
З Хумою, донькою пані Зінгер, теж Ваврисевичі бачилися. Вона запросила своїх рятівників у Бруклін (США), де нині мешкає. Подбала, аби Михайлові зробили там операцію на очі. Нині цій пані уже за вісімдесят. Проте вона завжди телефонує на Волинь, аби поцікавитися останніми новинами, побажати здоров’я і вкотре висловити свою вдячність.
Україна визнала їх героями тільки тепер. Проте нагороди Миколі та Михайлу Ваврисевичам ще не вручили. Кажуть, немає на ордени… грошей. Ганьба.
– Добре, що хоч не посмертно, – мимоволі вирвалося з уст сина Миколи Миколайовича.
І знову з очей покотилася сльоза. Його батькові уже 82, дядькові Михайлу – 86…
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область

Знищили 22000 безневинних душ
Володимир-Волинський був окупований фашистами 23 червня 1941 року. Відразу провели 4 облави і вбили у в’язниці 1200 євреїв. Частину закопали ще живими. У січні почали загороджувати великі ділянки у центрі міста для створення гетто. 13 квітня змусили усіх євреїв туди перейти. А 1 травня гетто закрили ззовні. Єврейському населенню було заборонено виходити за його межі, окрім груп осіб, яких виводили на роботу. У серпні 1942-го німці мобілізували сотні робітників з гетто, щоб копали ями поблизу села П’ятидні. Німці запевняли, що на тому місці буде підземний склад пального біля аеродрому. На зорі 1 вересня німці і їхні посібники стали зганяти євреїв у вантажівки і відправляти до П’ятиднів… Ліквідація продовжувалася 14 днів. Дні і ночі поліція піднімала підлоги, ламала стіни і шукала євреїв, що сховалися. 13 листопада 1942 р. були знищені євреї другого гетто (ще близько 4000 осіб). Так з 22000 євреїв Володимира-Волинського врятувалися менше 80 чоловік, яких переховували місцеві жителі, і ті, хто попросилися до польських партизанів. Сьогодні з них залишилися живими одиниці.

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>