Шефом млинівчанки був Михайло Горбачов,
Галина Шегеда у колі колгоспників-односельців
У сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття ім’я Галини Шегеди гриміло не тільки на теренах Рівненщини, але й далеко за її межами. І цей гучний поголос мав під собою реальні підвалини – під головуванням Галини Іванівни колгосп у селі Бокійма Млинівського району піднявся до вагомих висот. Тут вирощували по 40 центнерів зернових, до 500 центнерів цукрових буряків на круг, надоювали щодня щонайменше по 15 кілограмів молока від однієї корови, будували школу, житлові будинки для селян, прокладали дороги, проводили газифікацію. За таку наполегливу працю своїх адресатів у Бокіймі знайшли найвищі на той час союзні ордени – їх вручили декільком механізаторам, а доярку Катерину Леус було удостоєно звання Героя соціалістичної праці. Лягли ордени і на груди голови колгоспу – “Знак пошани” та Жовтневої революції. Другий орден – після того, як бокіймівський колгосп визнали одним з кращих в Україні.
– Не все, звичайно, із запланованого здійснилося, – зізнається Галина Іванівна, яка перебуває зараз на заслуженому відпочинку, – але багато чого таки вдалося досягнути (і це насамперед завдяки мозолистим рукам простих трударів). Вочевидь, саме отой виробничий поступ і привів до депутатства. А якщо конкретніше – викликають якось мене в обком партії, починають розпитувати про роботу, плани-задуми. Я тоді, чесно кажучи, не скумекала, для чого така співбесіда. Проходить декілька тижнів – знову кличуть в обком. І знову – співбесіда. Але вже на рівні найвищого обласного начальства. Тоді, в кінці розмови, і відкрили всі карти. Мовляв, будемо Вас, Галино Іванівно, в депутати “висовувати”. І не просто в депутати – а в найвищий представницький орган країни. Причому, мою думку ніхто навіть не збирався слухати, давши зрозуміти, що все вже вирішено. Чесно кажучи, тоді у душі затаїлися двоякі почуття. По-перше, приємні, бо все ж таки, як сказав мені обкомівець, будь-кого на такі вершини не пропонують. По-друге, тривожні, адже попереду чекало голосування і мимоволі думалося: а раптом виборці не проголосують. Зрештою, дарма я так тривожилася – проголосували одноголосно. І таким чином я почала представляти Рівненську область у Верховній Раді СРСР, зокрема у Раді національностей.
200 карбованців – ось і вся пільга
– Хоч слово “депутат” мало велику вагу, якихось привілеїв для народних обранців абсолютно не передбачалося, – розповідає Галина Шегеда. – За своє “депутатство” я отримувала 200 рублів. Це на додаток до моїх 300 рублів, які належали за головування у колгоспі. Загалом отих дві сотні інколи не вистачало навіть на дорогу та харчування, бо під час сесійної роботи ми харчувалися у кремлівській їдальні за свій рахунок. Деколи із собою до Москви з дому “тормозочка” брала, тобто запаси домашнього харчу. Жили в готелях по двоє чи по троє у кімнаті. Умови – найпростіші: ліжко, стіл, холодильник. Не завше навіть телевізор стояв у кімнаті. Зрештою, основною депутатською роботою я вважала роботу зі своїми виборцями безпосередньо в окрузі. Вони до мене зверталися з різних питань – і житлових, і земельних, і навіть дрібнопобутових. Вирішувала, як могла. Пишаюся також, що була причетна до декількох масштабних (для усієї області) проектів, які дозволяли Рівненщині і дороги будувати, і газові вітки прокладати, і школи зводити. А тепер за свою депутатську діяльність, перебуваючи на заслуженому відпочинку, отримую доплату 140 гривень. Разом пенсія виходить 1350 гривень.
Без сала український депутат – не депутат
– У рамках своєї депутатської роботи доводилося стикатися з багатьма цікавими та відомими особистостями, – пригадує Галина Іванівна, – і серед них хочеться виокремити Михайла Горбачова. Це потім він вже стане Генеральним секретарем ЦК , буде правити країною, а перед тим він очолював депутатську комісію з іноземних справ. У цю комісію входило 13 депутатів, у тому числі і я. Розглядали на засіданнях силу-силенну питань, голосували в основному одноголосно, хоч не обходилося без цікавих дискусій. Михайло Сергійович і сам полюбляв подискутувати, а заодно й переконати. Отож, фактично спірних рішень комісій, як-от зараз, не було і не виносилося на розгляд сесій. А ще мені у пам’ять вельми вкарбувався секретар ЦК Михайло Зимянін, поважний і водночас добродушний чоловік, який очолював наші депутатські поїздки у зарубіжні країни. Одна з таких поїздок, зокрема, пролягла до Бразилії, і у цій подорожі мені безпосередньо довелося взяти участь. А ще – спочатку ледь не осоромитися, а потім возвеличитися через наше українське сало. Річ у тім, що із собою в дорогу я взяла два великих кусні сала. Втім, пройшов тиждень нашого візиту – домашній продукт так і не пригодився. Одне слово, не траплялася нагода, бо годували нас – краще кращого. Надумала вже викинути сало в смітник… Як раптом – вечірка в готелі на найвищому рівні. Мене тоді представляли як мешканку України, а пізніше чомусь почали допитувати, чи то правда, мовляв, що на Україні найсмачніший продукт – сало. Щоб не бути голослівною, я й вирішила запропонувати поважній компанії те, про що так красномовно говорилося. Коли офіціанти порізали сало на шматочки і подали з чорним хлібом, то я, чесно кажучи, не очікувала такого ажіотажу. Усі – і посли, і губернатори, і наші депутати – буквально за хвилину-другу “знищили” український стратегічний продукт. Прицмокували, насолоджувалися, дякували, просили ще, а на зворотному шляху Зимянін тільки й те згадував, як ми підкорили іноземців салом. Загалом під час депутатства було по-всякому – з курйозами і без, з перемогами і поразками. Інколи навіть зі слізьми, якщо не було змоги комусь допомогти. Але повсякчас депутат жив турботами виборців. Жив реально, а не на словах. Дбав передусім не про себе, а про тих, хто довкола. Ось ця характерна властивість, на мою думку, найбільше різнить колишніх депутатів від теперішніх.
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
