Самітник з хутора Червоний Бір
В Ємільчинському районі Житомирської області є хутір Червоний Бір, який належить до Симонівської сільської ради. Дуже гарні місця, красива поліська природа. Тут живе 66-річний сільський вчитель Леонід Йосипович Малецький – філософ і поет, який написав і видав дев’ять книг. Його вважають диваком, адже пан Леонід не вписується в загальні канони, він не такий, як усі, але водночас його поважають за наполегливість та працьовитість. Саме завдяки сільському ентузіастові на віддалений хутір прокладено сім кілометрів добротної асфальтової дороги.
В хаті у хутірського самітника чистота і порядок. Як на поета, то він зовсім небагатослівний.
– Народився у 1942 році на цьому хуторі у звичайній селянській родині, – розпочав нашу розмову Леонід Йосипович. – Так що я дитина війни. Коли закінчував школу, то почув по радіо про Володимир-Волинське педучилище, і одразу вирішив, що буду навчатися тільки на Волині. Це були прекрасні роки. Отримав професію вчителя початкових класів. Але перемогла любов до рідної мови та літератури, тому ще закінчив факультет української філології Київського університету імені Шевченка. Якось так сталося, що після закінчення педучилища жодного разу більше на Волинь не вибрався, то волиняни самі до мене приїхали, – усміхається сільський вчитель.
Вірші він почав писати у дев’ятому класі. Друкувався у районній газеті. Згодом почалася серйозна творчість. Його поезії друкували журнали “Україна”, “Сільська школа”, газета “Освіта”. Головні теми: природа, любов до малої і великої Батьківщини, спогади про минуле, дитинство, зустрічі з цікавими людьми, про колег-вчителів, працівників-хліборобів. Своїми вчителями у поезії вважає Бориса Олійника, Ліну Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка.
У Леоніда Малецького 47 років трудового стажу, з них 31 працював заступником директора з навчально-виховної роботи у Симонівській школі. Вчителі розповідали, що в будь-яку погоду – лютий мороз, завірюху чи зливу – Леонід Йосипович вже о восьмій годині ранку був на роботі, хоча навчання розпочинається о дев’ятій. Відстань від хутора до школи двічі на день долав на велосипеді. Вже другий рік як на пенсії.
Навіть коли завуч отримав житло в селі, все одно майже щодня їздив до своєї хатини у Червоний Бір – замучила ностальгія. Тому пан Леонід знову повернувся у рідну батьківську оселю. Мабуть, недаремно одна з останніх його поетичних збірок називається “Хата під ялинами”.
Після смерті батьків Леонід Йосипович живе сам. На хуторі, який колись був селом, залишилося шість хат і дев’ять жителів-пенсіонерів. Молодих сімей і маленьких діток немає.
– Двічі на тиждень – у понеділок і четвер, сюди привозять хліб і товари першої необхідності. Слава Богу, що хоч не забувають про нас. Ще засаджую город, на якому вирощую всі овочі. Колись навіть тримав корову, але віддав сестрі, яка живе в сусідньому селі.
– У школі в Симонах розповідали, що саме завдяки Вашій наполегливості у Червоний Бір проклали дорогу, – цікавлюся у мого співрозмовника.
– Не знаю, моя заслуга чи ні. Людям видніше, – скромно каже Леонід Йосипович. – Проклали асфальт ще за радянської влади. Варто було трошки замешкатися, і все – сюди б ніхто дорогу не зробив. Тут була яма на ямі. Я писав скрізь, куди тільки міг: Щербицькому у Київ і навіть Брежнєву у Москву. Очевидно, це допомогло. Мене запитували: навіщо сюди дорога? А я кажу: цвинтар є, родичі зможуть приїхати на проводи. Асфальт закінчується через сто метрів за моєю хатою. Ще й автобусна зупинка збудована з перспективою, що тут будуть жити люди, але тепер ніхто не хоче бути на хуторі, втікають поближче до великих міст…
За своїм характером та світосприйняттям Леонід Малецький філософ, який має поетичну душу:
– Мені подобається спокій і тиша. Тут поряд жодних трас та руху. Прекрасні умови для творчого зосередження. Немає зовнішніх подразників, – ділиться думками Леонід Йосипович.
Живе чоловік самітником і пише вірші, видає книгу за книгою. Як нам зізнався Леонід Йосипович, він вже готує десяту, ювілейну, збірку. Малецький знає, що його називають диваком:
– А я всіх поетів вважаю нестандартними людьми з певними дивацтвами. Вони ж просто не буденно сприймають цей світ, а більш загострено, і це все відображається у їхніх творах.
Вже виходячи з хати, поцікавився у пана Леоніда, хто ж є його музою? Він лише махнув рукою:
– Що вже розповідати. Було колись кохання, але не здійснилося… А про Волинь у мене залишилися найтепліші спогади, – одразу змінив тему розмови господар.
На прощання одну зі своїх книг Леонід Малецький підписав такими словами: “Журналістам волинської газети “Вісник і Ко” від вихованця Володимир-Волинського педучилища, поета і вчителя”.
Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область
Фото автора
| Comments: |
