Вісім тисяч операцій районного хірурга
Коли Василь Пецентій очолив хірургічне відділення у Старій Вижівці, йому було лише двадцять п’ять років. Сьогодні у лікарській практиці Василя Пилиповича близько восьми тисяч різних операцій. Не буває ні найскладніших, ні найлегших. Під час будь-якої на кону найважливіше – життя. Бувало, що оперативне втручання тривало до п’яти годин. Сьогодні багатьох лякає думка про те, що буде, коли хірург і справді залишить лікарську практику, вважають його незамінним.
Проводив обрізання багатим арабам
З огляду на те, що дітьми опікується педіатр, жінками – гінеколог, хірургу у районній лікарні завжди доводиться лікувати, поєднуючи у собі фаховий рівень багатьох спеціалістів. Місцеві ескулапи готові до будь-яких несподіванок та сюрпризів, які виникають під час полосних операцій на грудній клітці, шлунку, при травмах, незважаючи на те, що у районній лікарні відсутні також травматолог та уролог, що, звичайно, збільшує навантаження на лікаря і підвищує його відповідальність.
У свій час, коли у Старовижівській ЦРЛ звільнилася посада головного лікаря, її запропонували Василю Пецентію, але він відмовився. Життя підказало, що вартніше було б попрацювати за кордоном. Власним коштом хірург поїхав на курси в Московську академію медичних наук студіювати французьку мову. З житлом допоміг земляк. А коли досконало вивчив іноземну, доля закинула його в Туніс.
– Працював у столиці в університетському госпіталі, – розповідає Василь Пилипович, – під керівництвом араба професора медицини Сулема Белоїда. Установа була державною і мала обласне значення, медицина – страховою. Обслуговували 500 тисяч населення лише чотири ургентні спеціалісти і згаданий мною професор. За три роки вдалося помітно підвищити свій фаховий рівень, зокрема в лікуванні холецистектомії, резекції шлунка, ваготомії тощо, адже світові медичні спеціалісти користувалися іншою, ніж у нас, методикою.
Про те, що нашому лікарю в Тунісі довіряли, свідчить і той факт, що Василя Пецентія запрошували на операції, які там були більше обрядом, аніж турботою про здоров’я чи боротьбою за життя. Йдеться про обрізання хлопчиків.
– Його проводили у передпокої мечеті, розташованої в основному серед степу, – згадує мій співрозмовник, – на прохання заможних арабів. Поки паломники після молитви очікували на ситий обід, поруч готували барана, привезеного батьком обрізаного. Операція тривала кілька хвилин. Потім усі святкували. Моїми пацієнтами ставали здебільшого хлопчики від трьох до семи років. А одного разу я оперував навіть француза, якому виповнився 21 рік. Він закохався в арабку, але її батько не погоджувався на шлюб, поки хлопець не пройде обряд обрізання. Тільки після цього, за релігійним вченням, він теж ставав справжнім арабом.
У сейфі – «груша» з жовчного міхура
Практика хірурга повна несподіванок та критичних ситуацій. А щоб пам’ятати про деякі з них, Василь Пилипович іноді залишає щось на згадку. Якось у Старовижівську лікарню привезли хлопчика, який упав на гострий кущ і поранився. Через орбіту ока гілка увійшла в мозок. Операція на місці з участю обласних спеціалістів позитивного результату не дала. Дитину лікували в Луцьку. А через півроку з раною, що не заростала, сльозилася, хлопець прийшов знову на прийом до Пецентія.
– Яким було моє здивування, коли я спочатку витягнув у пацієнта дрібку кори, а згодом і галузку діаметром десь 1,5 та довжиною 6-7 міліметрів. Щоб не викликати обурення батьків та інших неприємностей, адже все скінчилося благополучно, так нікому нічого й не сказав. Ця “реліквія” й досі зберігається у моєму сейфі.
Є у Василя Пилиповича ще один цікавий експонат – камінь у вигляді груші як згадка про пацієнта, який “виростив” його у жовчному міхурі на всю його величину.
За багаторічну лікарську практику Василь Пилипович почув дуже багато вдячних слів від своїх пацієнтів. Держава ж спромоглася назвати його лише відмінником охорони здоров’я, і то ще за радянських часів. На жаль, ті, хто переймав досвід Василя Пилиповича, не пов’язали своєї долі зі Старою Вижівкою. Це і Євген Шепетько, нині професор медичної академії імені Богомольця у Києві, і Михайло Сліжук – головний лікар Ківерцівської ЦРЛ, і Володимир Боднарук, який практикує у Снятині, і Андрій Кулай, про котрого схвально відгукуються в обласному онкодиспансері… Але найважливіше те, що сім’я Пецентіїв зуміла виховати ще двох справжніх фахівців у галузі медицини: син Володимир сумлінно трудиться кардіохірургом в обласному центрі, донька – отоларинголог. Щоб дати їм гідну освіту, батько був змушений зайнятися ще й підприємництвом.
Впродовж тривалого терміну Василь Пилипович не полишає і громадської роботи. Він був депутатом обласної ради трьох скликань, працює в нинішньому складі районної ради. Та попри все він залишається лікарем з великої літери!
Наталія ЛЕГКА,
Волинська область
| Comments: |
