У німця заробляв на шість булок хліба

Нелегка доля не раз била Петра Пендеру із села Грибовиця Іваничівського району. Змалку ріс сиротою – мама померла, коли йому було всього сім рочків, тата зовсім не знав. Ніколи не забуде, як у війну гнув спину на німецькому заводі, а після визволення був п’ять літ у “рабстві” на шахтах Донбасу.Петрові Івановичу пішов 86-й. Не нарікає на старість – ніби й здоров’я ще нічого, в теплі, нагодований, у чисте одягнений. Та видно: гіркі спогади часто ятрять душу. Розповідає, як у сім літ пішов до людей наймитувати, як корови хазяям пас, а вони його годували та сяку-таку одежину хлопцеві справляли. Не дивно, що дорослішав швидко. Вже в тринадцять сам коло худоби ходив, добре орав і поле скородив...
А тоді прилетіла звістка про війну. Пам’ятає, як німці увійшли в село, як почали молодь вивозити на роботи у свою країну. Не нарікає, що не оминули “списки” і його прізвища. Каже, кого ж мали брати, як не його, сироту?
– Хазяйка спекла хліба, поклала в торбину сала – і відпровадила, – пригадує Петро Пендера. – На фірі нас привезли до Іванич, а там у вагони посадили – і в Германію повезли.
Так опинився хлопець у місті Ульма на заводі, який виготовляв військові автомобілі на фронт.
– А з Грибовиці ще хтось з Вами працював? – цікавлюся.
– З десяток набереться.
Дід Петро перераховує на пальцях. Кожного односельчанина, з ким працював у Німеччині, називає по імені та прізвищу. Війна підірвала здоров’я, та не стерла це з пам’яті... І з сумом повідомляє – сьогодні вже  нікого з них немає серед живих. Каже, одні хлопці працювали електрозварниками, інші машини фарбували, дівчата гайки закручували. А він по 12 годин стояв за верстатом – свердлив двигуни.
– За роботу німці нам платили гроші, – одразу зауважує Петро Іванович. – Я получав 300-400 марок (а булка хліба коштувала 50 марок). Мав “норму” – 60 моторів за 12 годин. Як на два-три більше зробив, давали “премію” – добавляли 200 грамів хліба і трохи капусти. Біди не було. Тільки їсти не хватало, бо кормили поганенько. А в магазині можна було купити все, крім хліба – буханці відпускали по спеціальних талонах. Не раз просиш у продавщиці, щоб продала хлібину. А вона: “Нема талона – нема хліба”. А німки, які стояли в черзі, подивляться на нас, відірвуть свої талончики – і нам дають...
Війна закінчилася. 9 травня 1945-го прийшли в Ульму визволителі – американці й англійці. Радянські робітники отримали свободу. Дідусь розповідає, як солдати пропонували нашим хлопцям і дівчатам записуватися на виїзд в Англію, Америку, Канаду. А він захотів повернутися в Україну.
– Дивлюся, Андрійко записується додому і Саша. А я що, зостануся? І теж написав, що хочу в Україну. Але додому тоді совєти не дали вернутися. Погрузили нас у вагони, як худобу, – і на Донбас відправили. Ще п’ять літ там відкалатав у шахті! Працювали по 8 годин на добу, а за то мали баланду якусь на обід. У столову підеш – їдна юшка, два гурочка і як три пшонини ще там бігає, то добре...
Зізнається, мусив з того “рабства” тікати, бо відчував, що там і загине. Радіє: вдалося вибратися зі Сходу живим. І зізнається, що якби не схитрував, то, мабуть, не говорив би зараз з нами.
– Коли ми тільки на Донбас приїхали, нас переписували – хто звідки. То мене одна жіночка надоумила не казати звідкіля насправді родом. Я назвав Тернопіль. Це було моє спасіння, бо потім не знали, де шукати.
Після стількох поневірянь Петро Іванович таки повернувся на Волинь, у рідну Грибовицю. Одружився, виняньчив з жінкою сина й доньку. Нині хазяйнує разом із сусідкою-вдовицею (бо його Ніна давно померла). Доглянутий, у шані.
– Зараз вже можна жити, ніби добре, біди, війни нема, – радіє дідусь. – Та що ж – старий. Все...
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•