Двоє голів в одній хаті

Нечасто буває, коли обоє з подружжя працюють на виборних посадах. А от у родині Прусів із села Смолигів Луцького району на Волині одразу двоє голів: Богдана Степановича депутати обрали головою Луцької районної ради, а його дружині Галині Дмитрівні вже друге скликання громада довіряє сільську раду. «У владу прийшов пізнувато...»
Про свою дружину Богдан Степанович Прус каже: «Дуже розумна, адже у Тернопільському фінансово-економічному інституті вчилася на відмінно». Саме там вони й познайомилися. Після закінчення працювали у Березнівському ра-йоні Рівненської області в колгоспі.
– То була хороша школа, я був головним економістом, – зауважив Богдан Прус, – а в господарстві – 1020 працюючих, територія довжиною аж 40 кілометрів. Але дружину тягнуло на Волинь. Хоч я родом із Тернопільщини, але батьківщина Галини мені завше подобалася, тому ми перебралися сюди. Було однаково, де працювати, тож зупинилися у Смолигові. Тут мешкаємо й донині.
Працювали Пруси в місцевому господарстві. Згодом Богдан Степанович поїхав по сільськогосподарській програмі на навчання в Канаду. Звідти повернувся і почав працювати тільки на себе, створивши у 1993 році фермерське господарство. Бували роки, коли він орендував по 600 гектарів землі.
– Хоча мені зараз не подобається, яким шляхом йде сільське господарство, – каже переконливо. – Україну перетворили в полігон для великогабаритної машини. Ми хочемо йти в Європу? Тоді подивіться, який середній розмір господарства там. Воно обробляє 17-30 гектарів землі. У нас мають право в однакових умовах жити будь-які сільгоспвиробники: чи то фермер, чи то одноосібник, чи більше підприємство. От в Польщі існує закон, який забороняє мати понад 500 гектарів землі. З кого ми братимемо приклад? Так, державі краще, коли є крупнотоварний виробник. З ним легше домовитися. А коли буде тридцять дрібних? Буде важче впливати на їхню свідомість, тому тут ще й політичне підгрунтя є, коли держава не хоче підтримувати фінансово дрібного виробника так, як підтримує крупнотоварного. Але люди розучаться працювати, якщо не створити їм умов. І треба державі добре пам’ятати, скільки продукції виробляє селянин. Це 70-80 відсотків. І шанувати того трудягу.
Зараз в колишньому фермерському господарстві Прусів, яким фактично керує їхня донька, 200 гектарів землі. Вирощують гірчицю і зернові.
– Хоча важко займатися сільським господарством, коли немає дотації на гектар. У євросоюзі вона складає 200 євро. Оце ставлення до селянина!
– А як пішли в політику?
– Я завжди мав свою думку. Вона збігалася з думкою людей, які мене оточують, тому й прийшов у політику. Був депутатом районної ради, обіймав посаду голови Луцької держадміністрації. Згодом у 2006 році депутати обрали мене головою районної ради. Хоча вважаю, що прийти у владу в 46-річному віці – це вже пізнувато.
– Не розчарувалися у владі, адже Ви також активний учасник Майдану?
– Мені неприємно, коли зверху політики поливають один одного брудом. Цього не повинно бути. Є проблеми – вирішуйте їх за зачиненими дверима. Народ має жити спокійно і бути впевненим у своїй владі та завтрашньому дні. А щодо місцевих проблем, то приходить розчарування, коли не можу вирішити того чи іншого питання. Наприклад, зараз вкрай сутужно живеться сільським радам через так звану формулу фінансування, коли доводять нереальні плани з наповнення бюджету.
Сільський голова і  кулінар,               і городник
Галину Прус громада сіл Смолигів, Сарнівка, Дубичанське обрала сільським головою у 2002 році. Її конкурентами були колишній сільський голова та ще одна жінка, яку Галина Дмитрівна після своєї перемоги забрала працювати в сільську раду секретарем (не кожен керівник своїх конкурентів забирає у штат – авт.). А порадив Галині Прус висувати свою кандидатуру на сільського голову місцевий... священик.  І мабуть, люди, які за неї голосували, не шкодують про свій вибір. Адже за ці шість років ініціативна головиха з нуля збудувала приміщення сільської ради (старе згоріло). Не кожне село на Волині може похвалитися такими хоромами. Провели за ці шість років для селян газ.
– Великі надії покладаємо на завод «Нестле», який будується на нашій території. За продаж землі сільська рада вторгувала гроші, поклала їх на депозит і кожного року отримує по 500 тисяч гривень тільки відсотків. Кошти витрачати є куди: добудовуємо садок, на якому вже дехто поставив хреста, відремонтували ФАП у Сарнівці, лагодимо будинок культури. Хочемо зробити ремонт доріг по селах, перевести нашу дев’ятирічну школу на середню, – розповідає про сільські клопоти Галина Дмитрівна.
– А що вам дасть будівництво заводу?
– Насамперед, це робочі місця. Завод вже допомагав нам ремонтувати школу, закупив для неї меблі. На майбутнє допоможе громаді з очисними спорудами в селах, з вивезенням сміття, бо зараз з цим маємо проблеми.
– До свого чоловіка, як до голови районної ради, з проблемами сільської громади часто звертаєтесь?
– Зараз менше, бо ми стали фінансово незалежні. Раніше, наприклад, коли я просила гроші для ремонту ФАПу, депутати райради неоднозначно реагували.
– Про політику з чоловіком говорите?
– Так. Хоча я не є членом жодної з партій. Як політику, симпатизую Юлії Тимошенко. У цій ситуації, що склалася в державі, потрібно підвищувати прохідний бар’єр в парламент, інакше толку не буде.
– Хто вдома голова?
– Ми не ділимо обов’язків.  Хто раніше приходить з роботи, той займається хатніми клопотами. А коли працювали в полі, то також, повертаючись додому, все робили разом.
– Зараз є час на підсобне господарство?
– Корову збули. А от троє свиней і кури тримаємо. Люблю в полі попрацювати, вирощуємо в теплиці багато помідорів та огірків. Захоплююсь квітами.
– А як же відпочинок?
– Часу обмаль. Хоча люблю почитати книгу. Влітку деколи їздимо до моря. А цього року чоловік дуже порадував нас з доньками, коли повіз автомобілем у подорож по Європі. Зауважу, що там свої проблеми, а в Україні – свої. І ніхто, окрім нас, їх не вирішить.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•