Хата в бур’янах, город – у приватизованих наділах
Лист від нашої читачки покликав у село Боремель, що на Демидівщині. У ньому її автор, лучанка Галина Миколаївна, просить захистити неповносправну мешканку села Софію Масюкевич та її сина Леоніда. Бо, мовляв, через дії голови сільської ради залишаються вони без землі. Хата є, а бодай маленької грядочки біля неї немає – все продано.
У телефонній розмові Галина Миколаївна додала, що є родичкою цих людей і їй дуже болить несправедливе ставлення саме до 21-річного Леоніда. Жінка розпо-віла, що хлопець виховувався в дитбудинку, змалку не знав батьківської ласки (мама має певні розумові відхилення, тож дарма, що рахується мешканкою Боремля, все більше ходить світом, а тато загинув, хоча в офіційних документах він не значиться взагалі). Тепер їхній син повернувся на малу батьківщину, а прихилити голову ніде.
– Софія проживала зі своєю матір’ю, яка померла ще у 1984 році, розповіла пані Галина. – Заповіту старенька не залишила. Городом біля хати стали користуватися сусіди. А через якийсь час голова сільради Микола Нагорнюк продав його іншим людям. Мені, коли я вирішила заступитися за нещасних, сказав, що якщо син Софії захоче жити в цьому селі, то він йому ви-ділить ділянку. А якщо захоче повернутися в бабусину хату, то допоможе нам відсудити кілька соток на грядки у теперішнього власника. Навіщо ж судитися?! Можна було нещасну не ображати від самого початку, а все зробити по-людськи: і хату, і город на неї записати. На те голова і хазяїн у селі!
– У хаті, про яку згадується, Софія, як не стало матері, й дня не жила, город не обробляла, – каже сільський голова Боремля Микола Нагорнюк. – Покійна Масюкевич, її мати, мала 38 соток землі: кусок в полі, кусок біля хати. Після її смерті, згідно із законом, земля перейшла у власність колгоспу, біля хати залишили 8 соток землі. Але оскільки і ця земля не оброблялася, то урізали її до однієї сотки. До 1992 року землею розпоряджався колгосп, тож ревізійна комісія передала облогуючу ділянку у користування сусідам. Ще через десять років сусідка померла, і земля знову стала заростати бур’янами, перейшовши по документах у землі запасу. Тож коли сільська рада передавала у приватну власність землю, де колись стояв рибгосп, туди ж увійшли і сотки Масюкевич. Раніше цей город нікому не був потрібний, а тепер, як з’явилося Хрінницьке водосховище, люди почали згадувати за свої городи і наділи. Я землі не продавав, а цілком законно виділив зарослі бур’янами наділи тому, хто написав заяву. Якби написали заяву вони, виділив би їм. Людина вже приватизувала ті сотки, тож забрати їх ми не маємо ніякого права. Якщо пані Галина і Леонід не згідні з цим, можуть подати до суду. Я буду виступати на їх користь, підтверджу, що колись вони нею користувалися. Також звертався я до теперішнього власника – він пообіцяв, що не буде проти відступити кілька соток на користь хлопця. Парубок, який претендує на землю, у нас не прописаний, але живе. Бідовий, що там казати.
Микола Васильович стверджує, що так і пояснив усе авторці листа, яка приїжджала до нього на розмову. Не знайшла складу злочину у діях голови і перевірка із прокуратури, куди написала скаргу пані Галина.
Але, судячи з усього, долею Леоніда переймаються усі, окрім нього самого. Материна хата заховалася в бур’янах по самісіньку покрівлю. Щоб дійти хоча б до дверей, треба продиратися крізь зарослі кропиви та кущів, мов крізь джунглі. Жити там неможливо, все понівечене і побите. Проте до берега водосховища і дійсно рукою подати. Наразі хлопець знайшов притулок у хаті свого батька, але з усього видно, що господар у ньому ще не прокинувся. Хотілося почути думку хлопця, але його так і не вдалося знайти. Люди характеризують Леоніда по-різному. Кажуть, не можна парубкові пити, бо тоді “мерву” робить: вікна у сусідів б’є, руки простягає.
Сільський голова пообіцяв допомогти Леонідові:
– Я ж його не один раз просив: “Ти ж дорослий вже хлопець. Як я побачу, що ти взявся за розум, хочеш мати житло, обробляти землю – невже я буду проти? Розчисть ті бур’яни, поскошуй кропиву, прибери всередині хати – наведи порядок! Тоді я буду ставити питання про відчуження землі, дамо тобі город.”
А й справді, для того, щоб було де прихилити голову на малій Батьківщині, треба виявити бажання і настирливість. Бо під лежачий камінь вода не тече.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
