Останній заповіт Георгія Остап’юка
Георгій ОСТАП’ЮК
Загадкова смерть і загадковість життя Остап’юка
П’ятнадцять років пролетіли, як один день. Непомітно, швидко, просто блискавично. А в мене перед очима похорони Гріши. Саме так ми, його близькі друзі, називали повсякдень Георгія Тодоровича. Вночі подзвонили, що він загинув. Вранці я уже був у Ковелі. У морзі ми з Василем Климишиним зі Старого Мосира наряджали Грішу. Господи, як же понівечив його тіло поїзд. Живого місця на ньому не зосталося. До речі, я робив це вперше і востаннє у своєму житті. Страшенно трудно було. Пізніше ще довго снилося оте наряджання.
Наступного дня рідні вибирали місце на кладовищі. Визначилися. Третій чи четвертий ряд біля центральної алеї при вході. Викопали яму, але стрімко стала прибувати вода і заповнила дно на сантиметрів 20-30. Постало питання, що робити: чи відкачувати воду, чи шукати інше підходяще місце. Пристали на другий варіант. Тут заартачився розпорядник кладовища. І ніхто його не міг переконати чи дати вказівку. Дивно було спостерігати. Хоронили першу особу району, і якийсь “гробовщик” диктував свої умови. Закрадалася думка – його не можуть чи не хочуть поставити на місце.
Нарешті відшукали підходящий клаптик для упокоєння Остап’юка. Проте, коли під час траурного мітингу виступали високі начальники, переважно читали з папірчиків і невтішно “лили сльози” за загиблим, клялися вічно пам’ятати, знову закрадався сумнів у повній щирості тих слів. Звичайно, це стосувалося не всіх, але ж…
Що й казати – неординарною особистістю був Георгій Остап’юк. Коли після психушки повернувся до активного життя, став головою колгоспу у Мосирі Ковельського району, за неповних три роки подвоїв виробництво молока, потроїв виробництво м’яса, значно зросла врожайність усіх культур. А скільки добра людям зробив. Гріша не вмів працювати як-небудь.
Сьогодні видається дрібницею, а тоді… На одному із семінарів у колгоспі біля контори з подачі Остап’юка підняли блакитно-жовтий прапор.
Це було у 1990 році. Яка тоді буря здійнялася! Почалося розслідування, допити. До речі, шили йому й кримінал за господарські зловживання.
І тут Георгія Тодоровича призначають керівником району. Ніде не поділися заздрісники й вороги. Вони просто причаїлися.
1992-93 роки – початок розвалу господарського комплексу в Україні. А Остап’юк будує. Зведено дві школи, вісім садочків. Гострий дефіцит пального, тому дає вказівку розвивати конярство. Багато зробив для розвитку фермерства. І взагалі був великим трудоголіком. Його робочий день починався о шостій ранку і закінчувався о дванадцятій ночі.
Часто ловлю себе на думці, а ким він був би сьогодні, якби залишився живим. Гадаю, виріс би в крупного господарського чи державного керівника. Бо Гріша постійно випереджував життя на півкроку, на крок, він бачив трохи далі, як кожен з нас, був глибшим, мудрішим від багатьох своїх колег.
Не дарма ж дехто з так званих соратників тихцем, позаочі називали “чудаком”, “чокнутим”. А він справді був “помішаний” на своїх ідеях, новаціях. Горів у роботі й житті – і згорів. До речі, чимось подібна доля й іншої талановитої людини – Василя Корнелюка. Він був представником Президента у Ратнівському районі, пізніше народним депутатом. Теж загинув при загадкових обставинах. По-моєму, такі люди – від Бога. І приходять у переломні періоди історії, і накладають головами, жертвують собою в ім’я добра інших.
Досі невідомо: залізнична катастрофа була чистою випадковістю чи її хтось підлаштував. Але Гріша і мені особисто, і з високої обласної трибуни казав, що йому погрожують. Бо не одному наступив на хвоста.
Отак і залишився у пам’яті Остап’юк зі своєю загадковою смертю і не менш загадковим, незвичайним життям.
А мати й батько і досі оплакують сина
Минулого літа я побував по справах у Чернівецькій області. Спеціально поїхав у Нижні Станівці Кіцманівського району, звідки родом Георгій Остап’юк. Довго шукали будиночок батьків. На колодках при дорозі сидів старий чоловік. Викапаний Гріша. У мене мимоволі вирвалося:
– Дядько Тодор?
– Я, – обізвався тихо.
– А я вашого Гріши кум і товариш.
Боже, як гірко й невтішно заридав батько. Довго не міг заспокоїти його. А потім з городу, спираючись на дві палки, придибала мати. Ледь по світу ходить, а ще поле кукурудзу. Знайомилися, і знову рясні сльози. Обом батькам уже далеко за вісімдесят.
Довго ми сиділи на подвір’ї, переглядали фотографії, згадували Грішу. І не випустили Остап’юки з двору, доки не почастували самогоном, яєчнею на тушонці. Не хотілося йти з цієї доброї, затишної домівки товариша. Ніби порозмовляв з ним.
І кожного року 24 липня в день загибелі і 29 листопада у день народження, як правило, я приходжу на могилу Георгія Тодоровича. На жаль, не часто доводиться бачити там свіжі квіти чи вінки. Забули всі ті, кому робив він добро, тим більше ті, хто клявся вічно пам’ятати. Така вже наша людська сутність: шануємо, доки живемо. А хіба не заслуговує ця людина, щоб якось увіковічити її пам’ять в області, районі чи самому Ковелі? Гіркий і справедливий вислів: “Не цінуємо ми своїх пророків”. А от Остап’юк усім своїм життям заповідав нам бути ліпшими, благороднішими, кращими.
Євген ХОТИМЧУК
| Comments: |
