Українську церкву на Поліссі будував міністр з америки
Михайло ГЕРЕЦЬ
Завдяки Герецю у США вивчають Голодомор
Тяжкою спочатку була емігрантська доля Гереців. Адже подались у світ у 44-му, залишивши в Люб’язі не тільки хату, а й усе майно. Це була втеча від ворога, який сунув зі сходу, і дуже вчасна: через годину-дві до Михайлового дядька увірвались озброєні люди й стали допитувати, у якому напрямку вирушили Гереці із села. Хто були ті переслідувачі: поляки чи радянські партизани, і досі невідомо. Гереці ж тоді благополучно дісталися до Польщі, там найнялися до пана, щоб заробити грошей на подальшу дорогу. Згодом гнули спини на німецького барона. Нарешті заробили достатню суму на квитки в Америку. Поселились у Каліфорнії. Там і знайшли кожен своє щастя. Михайло здобув вищу освіту і став будівельником-проектантом мостів. Одружився на дівчині-емігрантці з Полтавщини, має з нею двох дітей. Але Україна завжди залишалась у серці волинського поліщука, звідси й активна його діяльність в українському емігрантському рухові. Крім того, захопився вивченням історії рідної землі. Велика частка Михайла Гереця є і в тому, що тема голодоморів в Україні вивчається у школах штату Нью-Йорк (з 1984 року він власноруч збирав свідчення людей, які пережили трагедію, тоді ж у Канадському дослідницькому центрі з українського голодомору, що був заснований у Торонто, змонтували документальний фільм “Жнива розпуки”).
І взагалі, пан Михайло – невтомний пропагандист і меценат усього українського серед американської молоді, особливо творів мистецтва. Цього не могли не помітити його земляки-американці, зокрема й тодішній президент уряду УНР в екзилі Микола Плав’юк. Як наслідок, Герецю запропонували міністерський портфель. І працював міністром він в уряді Плав’юка до проголошення незалежності України. Утім, і після цієї вікопомної події вже екс-міністр, скажімо так, поважного віку про відпочинок і не думав. Бо справжня робота з розбудови молодої суверенної держави тільки починалася.
Отже, на початку дев’яностих Михайло Герець зачастив до Києва. Мріяв переселитися в Україну назавжди, навіть квартиру купив у столиці. Але тільки відлучився за океан, як помешкання… пограбували: винесли все майно, побутову техніку.
Симпатію застав у напівзруйнованій хаті
Мешканці Любешова Ніна Григорівна та Сергій Андрійович Павлючики серед усієї любешівсько-люб’язької рідні Михайла Гереця мали честь першими зустрітися з паном міністром в Україні. Це було ще в далекому дев’яносто першому – під час приїзду Михайла в Київ. Вони спеціально їздили тоді в столицю, відряджені усією родиною. А в Любешів і Люб’язь уже екс-міністр Герець уперше завітав значно пізніше – аж 1995 року.
– Найперше, – розповідає Ніна Григорівна, – дядько, приїхавши в Любешів, попросив завести його в редакцію місцевої газети, де мав розмову з журналістами. А вже тоді поїхав у Люб’язь – на малу батьківщину. Цікавився, чи є в селі церква, до якого вона патріархату належить. І дуже засмутився, коли дізнався, що до московського. Коли від’їжджав, то просив нас дізнатися, чи будуються де в районі українські церкви, обіцяв матеріальну допомогу таким.
І обіцянку пан Михайло виконав: його внесок у будівництво першого на Любешівщині православного храму УПЦ КП був вагомим, а його небайдуже ставлення до релігійних справ не випадкове: він є членом Ради митрополії УПЦ у США.
– Крім церкви, що ще вразило колишнього міністра в рідному селі?
– Скарги на безробіття та безгрошів’я селян. Він цього не міг зрозуміти: молоді, здорові люди, замість того, щоб зайнятися якоюсь справою, п’ють горілку і чекають манни небесної. “Треба боротися за своє благополуччя, – казав з прикрістю. – Ми пішли у світ з порожніми кишенями і добилися свого становища тяжкою працею”.
– Зацікавив дядька також міст через Прип’ять, – додає Сергій Андрійович. – Він пройшовся по ньому, довго розглядав конструкцію і нарешті задоволено похитав головою: “Правильно збудований”…
Усього добу тоді гостював Михайло Герець у рідних краях. Але через рік приїхав знову – вже із сином Юрієм. У Люб’язі відвідав свою колишню симпатію. Замість вродливої дівки, зрозуміло, застав стареньку бабцю – недужу й самотню, котра мешкала в напівзруйнованій, з вибитими шибками хатинці, нікому не потрібна… Зустріч дуже зворушила Михайла. Просив Павлючиків допомогти нещасній, хоча б житло підремонтувати. Прохання дядькове виконали: вікна засклили, підлогу підлатали, стіни побілили. На жаль, невдовзі та бабця померла.
З тих пір на Полісся екс-міністр не приїжджав. Хоча до Києва зрідка навідується. Тоді й телефонує родичам. Клопотів, каже, багато: купив дім біля озера Мічіган, тож ремонт, упорядкування забирають час. Думає туди переселятися. А в Україну? Напевне, мрія та його давня так і залишиться мрією.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
