Перша школа завжди перша

Ця школа – одна з найдавніших на Волині. Вона дала путівку в життя майже п’яти тисячам випускників. Чимало керівників нашого краю, сусідніх областей, навіть близького зарубіжжя колись навчалися саме тут. Її гордість – науковці й лікарі, спортсмени та журналісти, педагоги й хлібороби... Нині Рожищенська загальноосвітня школа №1 – ювілярка, їй виповнюється 70!

Колись учні не вчили алгебри, фізики і геометрії

Прочиняємо двері цієї альма-матер. Саме перерва, гамірно. Біля підвіконь щебечуть першачки – хлопці смикають за бантики закосичених дівчаток. Усе, як і десятки літ тому. Сьогодні у стінах першої школи у Рожищі навчається 309 учнів. А у 1937-му, коли навчальний заклад тільки розпочав своє життя, його відвідувало всього кількадесят учнів.

У шкільних хроніках збереглися записи-спогади про той час. Тут здобували освіту поляки, українці, росіяни, але не євреї. Навчалися протягом семи років і платили за науку по 16 злотих. Паралельних класів не було, учні не вчили фізики, алгебри, геометрії... Це була польська школа, першим її директором став Юліан Лоренц.
Там, де знаходиться спортивний майданчик, наприкінці ХІХ-го – початку ХХ-го століть був винокурний завод польського пана. Під час Першої світової війни підприємство зруйнували. Ця земля перестала приносити дохід, тож пан Запольський подарував її міському магістрату. Спочатку тут діяло стрільбище, а потім вирішили побудувати на його місці навчальний заклад.
Після Другої світової війни класи суттєво наповнилися – школа ледве могла вмістити 640 учнів. Війна скінчилася, життя завирувало з новою силою. Учні тіснилися у 15 кабінетах, аби навчитися грамоти. Багатьом з них уже було за двадцять.
Школа потребувала розширення. У кінці 50-х років минулого століття було добудовано приміщення корпусу для початкових класів на 100 місць, у 60-х – четвертий поверх центрального корпусу. Нині ще є третій корпус, де працює їдальня та бібліотека, а також дві майстерні – швейна та з обробки металу і дерева.

Половина педагогів навчального закладу –  його випускники!

Випускник Рожищенської загальноосвітньої школи №1 – і редактор тижневика “Вісник і Ко” Євген Хотимчук. З теплотою у серці згадує шкільну науку, своїх мудрих педагогів, однокласників.
Також закінчували цю альма-матер композитор Віктор Герасимчук (хто на Волині не знає пісні “Ожини”, покладеної ним на музику?), поет Йосип Струцюк, попередній ректор Волинського держуніверситету доктор хімічних наук Іван Олексеюк, доктор фізико-математичних наук Георгій Давидюк, професор хірургії, нині львів’янка Ніна Бойко, головний хірург Чернівецької області Василь Яцків, Ковельський міжрайонний прокурор Сергій Масалов, укладач Червоної Книги УРСР А. Федоренко, начальник відділу Харківського підрозділу урядового зв’язку Василь Сацюк, генеральний директор науково-виробничого об’єднання “Пласт-полімер” (Санкт-Петербург) Йосип Коновал, генерал-лейтенант Генштабу російських збройних сил Віктор Пустовий... Імена, знані далеко за межами Волині, можна називати ще і ще. Гордість школи – і В’ячеслав Приходько, чемпіон світу серед бігунів-ветеранів на дистанції 5000 метрів, призер Європи з марафонського бігу.

Перша школа у Рожищі не лише за номером, а й у всьому прагне бути першою. Її учні – призери багатьох олімпіад, у тому числі й національних. І завдячувати цим діти повинні найперше своїм наставникам. Сьогодні у школі трудиться 37 вчителів, серед яких 16 – її ж випускники. Педагогами стають цілі династії.
Тут свого часу працювали і двоє з восьми в районі заслужених вчителів УРСР – Марія Бойко та Тимофій Чорнобабенко (хто з його учнів не пам’ятає коронну фразу “Тимофій, стара бамбула, вчить турків зі Стамбула”?). Марію Андріївну усі називали не інакше як “жива історія школи”. Адже прийшла сюди на роботу на початку 50-х і пропрацювала аж до пенсії. Кавалер Ордена Трудового Червоного Прапора, саме вона заснувала у школі Музей бойової слави, тримала зв’язки з багатьма випускниками, ветеранами, організовувала шкільні зустрічі. Кілька років тому її не стало.

Як вчителі німців рятували

Про математика з ліричною душею Юрія Мусійчука – окрема розповідь. “Він був педант у всьому”, – пригадують колишні школярі, а нині педагоги першої школи. Завжди приходив на уроки в ошатному костюмі, сорочці та краватці, а у світлому шкіряному портфелі носив дві щіточки – для одягу та взуття. Колеги називали його “золотим голосом”, бо дуже гарно співав. Поважали педагога й діти. І зараз, вже дорослі, пригадують його напутні слова: “Де б ви не працювали, чи буде вам подобатися ваша робота, чи ні – робіть її на совість”. Юрій Іванович пропрацював у Рожищенській школі №1 багато літ. Все казав: “Я тут до свого дзвінка”. І дійсно, він вийшов на пенсію одразу, як йому виповнилося шістдесят.
Спогади, спогади. Хіба вмістиш їх усі на газетні шпальти? Вчителі розповідають історію, яка трапилася тут років двадцять тому. Десь на початку 80-х проїжджала повз Рожище фура із тоді ще Західної Німеччини. Везли овець у Грецію. І треба ж такому статися, щоб на дорозі у вантажівки скати полопали. У селян такої техніки і близько не було. Бідні німці простояли день, другий... Вівці почали з голоду гинути. Офіційно до радянської влади іноземці звертатися боялися, а місцеві жителі їх не розуміли. Тут у пригоді став вчитель іноземної мови Богдан Мигаль. Він посприяв, щоб у колгоспі виділили корм для тварин, поки з-за кордону запасні скати привезуть.
Нині очолює Рожищенську загальноосвітню школу №1 Юрій Пироганич:
– Найперше, з нагоди ювілею хочу побажати і учням, і педагогічному колективу міцного здоров’я, співпраці, нехай їм завжди в радість буде дорога до школи. Вчителям – творчої наснаги на цій непростій освітянській ниві, хай вона повертається вам сторицею. Вдячності вам від школярів! Чи є якісь заповітні бажання? Хотілося б, щоб дітей більшало, школа гомоніла. То нічого, що учні тепер дуже рухливі – для того школа і є, щоб у класах був рух. А ще хотілося б, щоб батьки вірили у долю своїх дітей. Бо чи не найголовніше завдання, яке стоїть сьогодні перед нашими педагогами, – виховувати люблячих дітей.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•