Хоругва Антона Шума
Щирим, стовідсотковим українцем, великим патріотом рідної землі Антон Андрійович Шум був змалку. Ріс у родині, яка і на чужій землі (а жила сім’я в скелі Сичин на Холмщині) не цуралася української мови – пісень, звичаїв. Бо коли по закінченні семи класів тамтешньої школи Антона хотіли вчити далі, а йому за це запропонували “перехреститися” на поляка, батько рішуче сказав: “Ми – не продажні”, і дав синові в руки… плуга. І була в Сичині церква, де обов’язки регента виконував українець за походженням Пньовський. То він вечорами щільно завішував вікна ряднами, збирав хлопців у себе і вчив їх української мови. А ще – десяти заповідям Декалогу, які Антон Андрійович пам’ятає по сьогодні. Власне, цей чоловік і жив за ними, підтверджуючи їх своїми вчинками. В ті далекі роки він самовіддано полюбив землю своїх батьків і мріяв її побачити. З тих років душа його бриніла піснями “Повій, вітре, на Вкраїну”, “За Україну, за її волю”… Але до вільної незалежної України було ще ой, як далеко…
У спекотну жнивну пору 1944-го на їхнє подвір’я зайшли червоноармієць із солтисом:
– Збирайся, хлопаку, до Холма, – наказали Антону.
Мама гірко заплакала. Так його і ще десяток однолітків мобілізували на фронт Великої Вітчизняної. Три місяці вчили військової справи. Антон Шум був кмітливим, тож легко ту науку опанував і став командиром відділення. Як сьогодні пам’ятає – видали їм боєприпаси, НЗ (великий сухар, рибні консерви, жменька цукру), а йому, як командиру, ще й флягу зі спиртом, щоб рани промивати, і – в наступ. У першому ж бою троє з його відділення були вбиті, а двоє – важко поранені. Серед поранених – земляк Леонід Воробйов. То всю ту флягу спирту Антон вилив на його рани. Так і порятував бійця. По війні вони зустрілися, обнялися, як брати…
Сандомирський плацдарм, Вісла. До найменших деталей пам’ятає Антон Андрійович важкі воєнні дороги. Як голодували, давлячись мерзлою картоплею, як допікали воші, як падали хлопці, мов підкошені, на полі бою. Командири вимагали йти в бій з гаслом “За Родину! За Сталина!”, а окремі смільчаки кричали: “Заставили!”…
Дійшов з боями до Праги і в 1946 році демобілізувався. Прибув на Волинь, в село Єлизаветин, бо тут уже жила переселена з Польщі його родина. Починали, вважайте, з нуля. А тут у 1947 році почалася ще й сумнозвісна “ставка” – фінагенти забирали у селян все, що могли. Тоді пригадалися Антону Андрійовичу слова одного мудрого чоловіка: “Радянська влада – це добре, але здере з людини останнє”. І в тому він таки мав нагоду переконатися. Якось у п’ятдесятих роках сільська головиха вчепилася, аби Шум свою хату (а жили вони тоді у батьківській) віддав під крамницю. Він же на неї стягався, як міг, їздив на заробітки в Донбас. І що – отак віддати ні за що, ні про що? Довго відбивався, а тоді, слава Богу, трапилися купці, то й продав.
У 1947-му знайшов Антон свою долю – невеличку красуню Віру, яка, виявляється, теж була забужанкою. Пішов у прийми. Згадує про те з теплою іскоркою в очах і тут же приспівує: “Горе-приймак, горе-приймак, на шлях поглядає. Усі жінки обід несуть, а моєї немає”…
– Отак усе життя, – сміється віра Іванівна. – Співає гарно і багато-багато українських пісень знає – давніх і сучасніших.
Знову фронтовий спогад. Вчили військових пісень, та все російських. Йому ж так хотілося своєї, української заспівати. Якось мимоволі заспівав, але особіст налетів шулікою: “Нельзя!” То Антон Андрійович до сьогодні надолужує згаяне – співає при кожній нагоді, виливає в піснях свої настрої і почуття. Якось на Новий рік здивував односельців – заспівав у клубі зо два десятки колядок. Аплодували йому довго і щиро. А то сусідський хлопчина прибіжить: “Діду Антоне, навчіть української пісні, бо в школі задали”. Кидає Антон Андрійович всю роботу, садовить хлопця коло себе, і співають собі “Повій, вітре, на Вкраїну”…
Він усе життя столярував, будував будинки, працював у колгоспі там, де було потрібно. Разом з дружиною виростили двох синів і дали їм дорогу в життя. Потихеньку підкралася старість. Та лишень на перший погляд, бо нікуди не подінешся від сивини і зморшок, але головне – сила духу. І цієї сили в Антона Андрійовича ще є на трьох. Вона у нього відтоді, коли, як він каже, “стала Україна”, тобто була проголошена незалежною. Він тоді так радів, так тішився. Переповнений тією радістю, взяв якось до рук шматок дерева, інструменти, витесав маленького прапора з тризубом, розфарбував його у синій та жовтий кольори і закріпив на фасаді хати поміж вікнами. Та маленька синьо-жовта хоругва і дивувала, і тішила односельців та приїжджих. А Шум, встаючи зазвичай ні світ ні зоря, найперше дивився на прапора і вкотре переживав радість, якої чекав усе своє життя.
…В оселі Шумів багато вишитих рушників та ікон. На схилі літ старенькі тішаться внуками і правнуками. Роки, що за плечима, а їх уже багато, прожиті не даремно. Обоє кажуть – той, хто по-справжньому любить Україну і відчуває її всім серцем, ніколи не зречеться ні рідної мови, ні пісні.
Неоніла ОСТАПЧУК
| Comments: |
