Софія Ротару вчила уроки при каганці, пасла корову і втікала до клубу на танці
Спiваки, як зiрки: з’являються i зникають. Але є спiваки-легенди. Їх пiснi заполонили людські серця. Їх голоси не втомлюються слухати поколiння. Одна з таких легенд – Софiя Ротару. 7 серпня вона святкувала 60-літній ювілей.
Й досі Ротару люблять мамалигу
«Прiма-ве-ра, прiма-ве-ра», – молдавська мелодія була улюбленою Михайла Ротару, старого солдата, який служив кулеметником. З цiєї пiснi і всi його дiти дорогу у свiт шукали. Пiсля вiйни сутужно доводилося сім’ї Михайла та Олександри Ротару. Й холодно, й голодно. Рятувала мамалига мами Олександри. Такої вже, либонь, нiхто не вмiє готувати. Дiти її хоч і відомі стали, й досi молдавську мамалигу люблять.
Сім’я Ротару осiла у Маршенцях давно. Михайлiв батько мав чотири гектари поля, виноградник, п’ятьох синiв i власного млина. Село до «совєтiв» належало Молдавiї або ж, як називали цей кут, Бессарабiї. Мешканцi села і нині спiлкуються молдавською, а табличка з назвою села написана двома мовами. У роду Михайла всі співали, особливо дивний був голос у його мами. І п’ятеро синів її соловейками народилися: як заспiвають – вiдлуння селом іде.
Первiсток Михайла та Олександри Ротару помер, так і не навчившись ходити. Найстаршенька, Зінаїда, перехворiла у дитинствi тифом. Дiвчинка почала сліпнути. Сьомого серпня 1947-го лелека принiс до невеличкої, глиняної оселi на три кiмнатки, яку молодий Ротару збудував сам, ще одну дiвчинку. Нарекли її Сонею. Через десять рокiв після Сонi-Софiї, мов мiшок розв’язався, народилися Євген, Лiдiя, Анатолiй i наймолодша – пестунка сім’ї Аурiка.
– У хатi був старенький акордеон i гiтара, – розповідає Євген. – Тi iнструменти й були нашим першим iнститутом, а батько – нашим першим викладачем. То нині село багате, а ранiше свiтла не було, уроки вчили при каганцi. Дiти до школи ходили босонiж – до самiсiньких морозiв. Нас до праці змалечку привчали: корову випасти, подоїти, їсти зготувати, поле зорати. У селi роботи завжди вистачає. Байдики бити нiколи. Он, бачите в кiнцi вулицi старого горіха? То вже новий вирiс. А в 60-х ми пiд таким збиралися. Село наше спiвуче, всiх пiд те дерево наче магнiтом тягнуло. Ну, а Соня, як соловей, виспівувала.
Найстарша iз сім’ї Ротару, Зiна, була для своїх молодших братикiв i сестричок, як i батько з матір’ю, їх першою вчителькою. Зiна мала дуже добру пам’ять i слух. Втрата зору не дозволяла дiвчинi робити звичну для села роботу. Тож на цiлий день, поки молодшi у школi, вона прикипала до радiо на стiнi. Після школи Зiна навчала малечу нових пiсень. А найбiльше молодшу, Софiю.
Ще донедавна брат співав на весіллях
У родинi Ротару спiвали завжди: день народження, хрестини, весiлля, Новий рiк, всi релiгiйнi свята i не тiльки. Особливо дiтвора чекала вечора й приходу батька. Вiн працював у колгоспi бригадиром на винограднику. Хай який втомлений не повертався – часу вистачало для всiх шістьох, і тодi у хатi звучала пiсня. Найменших батько ставив на стiл i все прислухався, чи правильно мелодiю виводять. Дiти так i пiдростали, пiднятi батьковими руками на стiл, – свою першу сцену, одне за одним. Батько казав Соні, що вона буде великою артисткою. Всi любили спiвати, а вона найбiльше. Як у селi перший раз ще малою на сцену вийшла, люди надивуватися не могли її голосу.
Якось батька і матір у Чернiвцi викликали. Налякалися – час непевний, а їм руки потискають: Софія лауреатом республiканського конкурсу стала. «Повернулися додому, а по радiо наша Соня спiває. Мати сiла й плаче. Скiльки то вона, бiдна, проплакала й вiд радощiв, й від переживання за дiтей. Як попідростали, то й порозлiталися: Женя й Зiна – у Кишиневi, Лiда з Аурiкою – в Чернiвцях, Соня – у Києвi. I всi по свiту їздять, спiвають. Бiля нас лише Толя лишився. Женився, свою хату побудував, а нам з матір’ю тiльки й радостi, що дiтей по телевiзору бачити й по радiо слухати», – це було одне з останніх інтерв’ю Михайла, батька Софії Ротару. Розмовляли, а він кукурудзу лущив. Дітям на мамалигу. Чекав, що приїдуть у гості…
– Як батьки були живi, Соня частенько приїжджала, – каже сусідка Ротару. – А тепер і Аурiка з Лiдою рiдше навiдуються. Євген має золотi руки. Тож візьміть, сім гектарiв поля утримувати – то не штука. У господарцi все вмiє робити, до технiки тямущий. Толя також має свiй полiетиленовий цех, інкубатор. У нього й iз сусiднiх сiл птахів купляють.
Із шести дітей лише Анатолій та Зіна не були на «великих» сценах. Толя грає на кiлькох iнструментах, ще донедавна на весіллях співав.
Мати Олександра так i не дочекалася того дня, коли її Соню назовуть Героєм України. «Олександра завжди гордилася нашими дiтьми, але ми намагалися їм того не показувати», – згадував Софіїн тато. Казав, що дiтей нiколи не били, хіба що він хлопцiв за вуха потягував, як вже дуже збитки робили.
– Як малi були, то всього було. I Соня на танцi через вiкно втiкала, й Лiда, а Зiна все їх покривала. Аурiка вiд нас з Толею трохи заробляла, вона нiкому не хотiла поступатися. Була задеркувата, як півень, – сміється Євген зі спогадів дитинства.
***
Софію Ротару у Маршенцях називають «Наша Соня». Тут люблять розповідати анекдот про розвал союзу: «Коли вже все мiж країнами подiлили, то нашi можновладцi лише над одним питанням задумалися: як будемо Ротару дiлити?» На сьогоднi Софiя Ротару заслужена артистка трьох країн – України, Молдавiї та Росiї.
Чорнява дiвчинка з невеличкого села вже давно визнана «золотим голосом i соловейком України». Вона – кавалер орденiв «Республiка Молдова», «Миколи Чудотворця», «Знак пошани», «За преумноженiя добра на землі», двох орденiв (I i III ступенiв) «Святої княгинi Ольги». «Жiнка року», «Людина XX століття». Та, вочевидь, найбiльше досягнення Софiї Ротару – любов мiльйонiв людей.
«Червону руту не шукай...» – щирий голос вливається у кожну оселю, заколисує могили Володi Iвасюка, Назарiя Яремчука, мами Олександри і тата Михайла. Живе Сонина пiсня поза вимiром i часом, поза вiками й поколiннями як символ, як чекання стареньких батьків, до яких ми не встигаємо прийти.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Чернівецька область
| Comments: |
