Ковельський «американець» дядя Коля двічі емігрував з Аргентини
Подружжя ЧЕРНЯКІВ
Замість України – Голодний степ
– Батьки мої – волиняни із села Дубове, – розпочав нашу розмову пан Микола. – Вони з чотирирічною донькою Марією у 1937-му подалися в Парагвай. Там їм дали стільки землі – джунглі, скільки вони хотіли і могли обробити. У 1939 році народився брат Віктор, а я – через два роки. Жили ми у містечку Кармен дель Парана, за 220 кілометрів від столиці Асунсьйон. Працювати батькам доводилося каторжно, щоб викорчувати ліс, в якому жили удави та ягуари.
Підприємливий Максим Черняк зрозумів, що тільки надірве здоров’я, тому розпочав, як тепер кажуть, невеличкий бізнес: відкрив буфет – “кантіна”, який користувався величезною популярністю в емігрантів. Коли діти трохи підросли, батьки весь бізнес та господарство продали і в 1947 році переїхали у столицю.
Подружжя ЧЕРНЯКІВ
– Коли батько виробляв документи, сказав радянському консулові, що дітям потрібно закінчити освіту. А той відповів: “Не хвилюйтеся, там є інститути та університети, діти зможуть вчитися навіть на іспанській мові”. Нам цинічно брехали, але ми тоді ще цього не знали, хоча певні сумніви вже з’явилися.
Микола Черняк здобував фах художника і взяв альбом зі своїми роботами. Під час митного контролю прикордонників особливо зацікавили малюнки літаків, серед них виявився секретний радянський літак МІГ-15.
– Я його скопіював з журналу коміксів, які продавалися в Аргентині у кожному магазинчику, – пригадує Микола Максимович. – Детальне креслення у розрізі. Я ж не знав, що він в Союзі секретний. Коли знайшли ті малюнки, то зійшлися кагебісти і кажуть: „Ви цей малюнок повинні залишити у нас”. А я збирав багато років фотографії та креслення літаків, тому що цікавився авіацією і хотів бути льотчиком. Ще й заявили, що повинен підписати документ, що добровільно все здаю. Я став протестувати. Але вони забрали близько сотні фотографій та малюнки.
Для 18-річного емігранта Черняка це був перший шок. Він ніяк не міг зрозуміти, чому конфіскували його колекцію. Адже він їде жити у вільну країну, і тут така неприємна зустріч на кордоні. Але це був тільки перший дзвіночок. Попереду чекали нові відкриття.
– До Чимкента нас супроводжував чоловік в цивільному. Звідси автобусом проїхали ще 350 кілометрів вглиб Голодного Степу. Це було невеличке містечко цілинників – радгосп „Ілліч”, адже тоді якраз тривало освоєння цілинних земель. Прибули сюди пізнього вечора і стали шукати готель. Зустріли якогось чоловіка у формі, він став розпитувати, хто ми такі і чого сюди приїхали. Батько пояснив: „Ми – емігранти з Аргентини, діти тут будуть вчитися в університетах та інститутах”. Той чоловік тільки посміхнувся: „Завтра дадуть мішок, і на поле – збирати кукурудзяну бавовну. То буде вам інститут і університет. Це – Голодний Степ, тут немає нічого, вас прислали сюди на поселення. Вертайтеся назад у свою Аргентину. Тут ви пропадете”.
Після такої відвертої розмови Черняки були шоковані. Мама розплакалася і стала примовляти: „Дітки, куди ми вас привезли?”
На їхнє щастя, вони зустріли ще одну українську родину, яка емігрувала з Аргентини і вже півтора року мучилася в казахських степах. Вони тільки запитали: „Ви також попалися на цю вудочку?” Запросили розгублених і переляканих Черняків до себе. До них постійно приходили то директор радгоспу, то міліція і вимагали, щоб Черняки здали паспорти. Але колеги по нещастю їм підказали: якщо здасте паспорти, то вже звідси не виїдете, а будете тут, як у рабстві. Адже раніше на цьому місці був табір для зеків.
– Вдень ми навіть не виходили на вулицю. Так прожили зо два тижні і вирішили втікати в Україну. Паспорти ми так і не віддали, хоч нас залякували. Вирішили, що поїде старша сестра, яка трохи знала російську мову, і я.
З великими труднощами юні емігранти-втікачі сіли на поїзд в степу. Ледве втекли від бандитів, які побачили їхні добротні шкіряні валізи і хотіли пограбувати та вбити. Через день в Ковель приїхали батьки з братом. На Волині в червні 1959 року розпочалася епопея з пропискою. Адже в ті часи без відповідного штампу в паспорті неможливо було влаштуватися на роботу. Після чергового візиту в міліцію батько не витримав:
– Давайте нам позику, ми купимо квитки і поїдемо назад в Аргентину. А потім гроші повернемо.
Звичайно, такого повороту ніхто не хотів. Як це так, емігранти повернулися назад. Радянський Союз тільки запрошував до себе, але звідси вже не випускав. Це був би міжнародний скандал. Адже за кордоном людей переконували, що в Країні Рад будують комунізм.
Тільки таким чином їм вдалося прописатися. Спочатку жили у родичів. Незадовго після цього пан Микола познайомився зі своєю майбутньою дружиною Жанною, і в 1962 році вони одружилися.
«Синім по жовтому – це вже Бандера»
Микола пішов працювати в художній цех міського промкомбінату. Брат – у Ковельське паровозне депо слюсарем, сестра влаштувалася у центральну аптеку, адже мала фармацевтичну освіту. Батько – в ДОК столяром, а мама – в ательє швачкою. Життя ніби трохи налагодилося. Пан Микола розповів про випадок, який з ним стався в перший рік роботи:
– Я ще мови добре не знав. Замовили семиметровий лозунг для трибуни: „Хай живе Радянський Союз”. Зробив усе, як слід, і покликав в цех бригадира. Він як побачив мою роботу, то почав заїкатися: „К-коля, хтось бачив це?” „А що, помилка?” Він перелякано: „Коля, зачиняй вікна й двері – нас посадять!” Я ще не міг зрозуміти, що сталося. А бригадир пояснив: „Хто ж пише на жовтому фоні синіми буквами? Це ж націоналізм, Степан Бандера”. Він дав мені червону фарбу, і я той лозунг переписав. А синьо-жовті кольори – мої улюблені, це кольори аргентинської команди “Бока Хуніорс”, за яку я вболівав.
– З першого дня в Україні ми хотіли повернутися в Аргентину. Тільки тут, на місці, побачили, що все те, що нам там розповідали про життя в Радянському Союзі – брехня. Люди жили набагато гірше, ніж в Аргентині. Ми писали листи, але вони туди не доходили, КДБ не пропускало. Ми хотіли застерегти інших, щоб не повторили наші помилки.
Шість років Черняки їздили в Москву, всілякими хитрощами намагалися потрапити в аргентинське консульство, але кагебісти ретельно охороняли дипломатичні установи. Їх не раз затримували ще на підходах. І лише в 1965-му наполегливим емігрантам вдалося виїхати з Радянського Союзу.
– Я дуже легко адаптувалася до аргентинського життя, – приєдналася до нашої розмови пані Жанна. – Спочатку працювала в піцерії. У 1973 народився син Борис, а Маркос – у 1975-му. Коли ми зібралися їхати в Радянський Союз, то я вже не хотіла. Але в 70-ті роки жити в Аргентині було також складно: інфляція, злочинність.
І Черняки знову почали оформляти документи на еміграцію в Радянський Союз. Але наступного разу вони були грамотніші, отримали гарантійний лист від ковельської влади, що їм нададуть квартиру. І у вересні 1978 року приїхали на Волинь. Щоправда, ніякого житла вони не отримали. Тоді Миколі Черняку порадили звернутися в обком партії чи облвиконком. Він одягнув костюм, поїхав в Луцьк і вже о восьмій ранку був біля службового входу. Охорона його прийняла за когось з працівників апарату. Таким чином Микола Максимович потрапив на прийом до голови облвиконкому Бориса Свенцицького.
– Він дуже уважно мене вислухав і сказав: їдьте в Ковель – квартиру ви отримаєте. А ще попросив, щоб я йому розказав про Аргентину. Побажав успіхів на радянській землі.
Так двічі емігрант отримав у 1979 році в Ковелі квартиру. Працював у художній майстерні 17 років. Пан Микола вже п’ять літ на пенсії, але продовжує займатися творчістю.
В радянські часи Черняки здогадувалися, що їх прослуховують, тому вдома завжди розмовляли на іспанській мові, у їхній сім’ї нею всі вільно володіють. З тих пір це стало звичкою, і бабуся Жанна вже й внучку навчила. Черняків у Ковелі досі називають “американцями”.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
