Ковпак командував з нагайкою в руках?!

Сидір КОВПАК

Сидір КОВПАК

25 травня, 120 років тому, народився Сидір Артемович Ковпак, один з найвідоміших командирів радянського партизанського руху в часи Другої світової війни. Судячи з попередніх років, цілком ймовірно, що держава буде вшановувати ювілейну дату. Тим паче, в селі Дубовичі Кролевецького району на Сумщині 23 лютого КПУ організувала “торжества” з нагоди 65-ї річниці “партизанського параду”, який провели ковпаківці в 1942. Проте українці мусять знати, кого вшановуємо.

Без горілки не воювали

Село Котельва (нині райцентр Полтавської області), де народився і мешкав Ковпак, мало свій загін, командиром якого обрали саме Сидора, молодого ще селянина, але з фронтовим досвідом Першої світової. Перейнявшись ідеями “всесвітньої революції”, пішов утверджувати кулею і багнетом радянську владу на просторах колишньої імперії. У 1919-му  потрапив у сумнозвісну дивізію Чапаєва. Якої стратегії і тактики навчився у Чапая, важко сказати. Хіба що форсувати річки (це доведеться робити не раз у ворожих тилах, щоправда, і не без успіху). Однак певні заслуги після громадянської війни перед більшовиками він таки здобув (та й сам до партії вступив у тому ж таки дев’ятнадцятому), тож з армії його призначали воєнкомом у різних містах і містечках Лівобережжя аж до 1926 року. Розпрощавшись з військовою службою, поїхав на підвищення – головувати у міськвиконкомі невеличкого райцентру Путивль, що на Сумщині. На цій посаді застала партфункціонера Ковпака друга у його житті і визначальна в кар’єрі велика війна.
Сидір Ковпак зостався у ворожому тилу не випадково: для фронту він, п’ятдесятичотирирічний, був уже застарий, а от для партизанщини – якраз. Наділений владою спеціальними повноваженнями, Ковпак швидко зібрав з оточенців-червоноармійців та  місцевих “радянських активістів” загін і засідав у Путивльських лісах. Подібних загонів з’явилося там чимало, але всі вони поступово потрапили під тверду керівну руку “Діда” (партизанське псевдо Сидора). Без сумніву, колишньому чапаєвцю довіряли найбільше. Бо як же пояснити ситуацію, коли, об’єднавши загони Ковпака і Семена Руднєва, командувати з’єднанням призначили саме цивільного Сидора, а кадрового командира поставили лише комісаром при ньому? Руднєву довіри цілковитої так і не було виявлено і врешті-решт агентка НКВС, котра була приставлена стежити за ним, підступно застрелила комісара в одному з боїв.
Як же командував Дід і чим займалися партизани у вільний час? Ось що зазначив у донесенні представник Москви, який прибув у з’єднання з інспекційною метою, Іван Сиромолотний:  “...Не віриться, що живемо в тилу ворога. Одне погано – нема горілки. Спирту тут не виробляють, а самогону мало й дуже поганий, але п’ємо, коли щось знаходимо” (тут і далі цитати із сайту Vechirka.com.ua). А це уривок з донесення у Центральний партизанський штаб начальника радіовузла молодшого лейтенанта Бабія: “Товариш Ковпак дуже і дуже невитриманий, грубий і некультурний, усіх має за дурнів і брутально лається... Його важко зрозуміти, а ще важче розмовляти з ним... Відчуваючи, що неправий, однаково буде гримати й сперечатися до істерики... Тут лише одна людина заслуговує глибокої поваги і вдячності. Це – комісар Руднєв”.
Яків Коротков, заступник командира з’єднання з питань розвідки й контррозвідки, взагалі бив на сполох: “...До мене підійшли Ковпак і його заступник з господарських питань Павловський, який, до речі, ніколи не буває тверезим. Дід тільки лаявся, а Павловський висловився: “Знаєш, капітане, були у нас майори і капітани. Ми їх знімали з посади, переводили у бійці, а коли потрібно, то й розстрілювали. Затямив?” Тут-таки Ковпак наказав начальникові радіовузла: “Передаси хоч одне його слово – розстріляю, і ніяка Москва не дізнається, за що...” Мордобоєм заражені усі – і командний склад, і політпрацівники. Це стало основним методом виховання. Все йде від Ковпака, який і досі б’є бійців. Він довго шукав з батогом 22-го березня їздового штабу Ваську, щоб побити. Але той врятувався, заховавшись у радистів... 10 квітня побив радіотехніка Карасьова, а перед цим хотів розстріляти метеоролога Коха”. А  політрук Минаєв додав: “У нас майже тисяча голів худоби, є й дійні корови, але молоко пораненим і хворим не видають, тож доводиться випрошувати його у населення. Під час боїв здобуваємо цукор, яйця, крупу, борошно. Можна було б забезпечити усіх тих, хто потребує кращого харчування. Та ба! У Павловського нічого не випросиш... Куди все дівається – невідомо. Через таке господарювання бійці мусять мародерствувати”.

У Карпати по смерть?

Важко обминути сумнозвісний Карпатський рейд. Ініціатором цього авантюрного походу, звісно, був не дідусь Сидір, ковпаківцям непогано велося і на Поліссі. Але така маса партизанів, що скупчилась на півночі України, Москву, мабуть, не вельми тішила, адже партизани – елемент ненадійний. З метою трохи прорідити цю масу і вигадали рейд у Карпати. Судіть самі: ну для чого він був потрібен? Чи не логічніше було б розгорнутися на Схід і з двох боків вдарити по німцях?  Скільки людських життів було б врятовано на фронті і в тилу! Але ж ні! Лізь, діду, в гори, громи німецькі нафтодобувні бази, а по дорозі заодно полатай ребра своїм братам-українцям з УПА і перейми від них контроль над територією.
Ковпак уже в дорозі зрозумів, що це вірна смерть, але таки дійшов до Карпат. Та навряд, чи це б йому вдалося, якби вояки  української народної самооборони (так називалися тоді на Поділлі та Галичині деякі підрозділи майбутнього УПА) не пропустили з’єднання, сподіваючись на спільну боротьбу проти німців (до речі, такі наміри були і в комісара Руднєва, кажуть, що він навіть налагоджував для цього контакти, за що, очевидно, і був убитий). Отже, Дід завів своє півторатисячне військо у глибокий німецький тил, де зазнав відчутної поразки, втративши якщо не всіх, то принаймні добрих три чверті бійців, бо замість консолідації або хоча б нейтралітету вв’язувався в бої з  групами УНС. Останнє й вирішило тяжку долю з’єднання: рештки червоних партизанів не просто відступили з Карпат, а розбіглися хто куди. І хоч основне завдання (відібрати  в УНС контроль за великою карпатською лісовою територією) Сидір Артемович не виконав, йому все одно присвоїли звання генерал-майора, а незабаром причепили ще одну зірку героя СРСР. Не забула Москва про нього і після війни – призначила заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР. Обіймав заодно знаменитий партизанський Дід ще одну, опереткову, посаду – міністра оборони УРСР (обороняйтеся українці, але без свого війська – чи не глум?!) Словом, на чини і регалії Кремль не поскупився. Та Сидора Артемовича все одно мучило сумління, і за деякий час він фактично спився. Помер Ковпак на вісімдесят першому році життя.
Микола ШМИГІН

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>