Знайшов рідного сина у… суді
Підпис відсутній
Зустріч однокурсників закінчилася бійкою
Василь прокинувся у камері від холоду. Його трусило і страшенно боліла голова. Приходячи до тями, став пригадувати подробиці вчораш-нього вечора. Добре пам’ятав, як все починалося. В чебуречній зустрів давнього приятеля Льошку, який пригостив його самогонкою. Потім разом пішли у привокзальне кафе, яке знаходилося у підвалі. Їхнє місто було важливим транспортним вузлом, і на залізничному вокзалі завжди товклися специфічні особи. Весь цей люд збирався в кафе, яке працювало цілодобово, а Надька-барменша постійним клієнтам наливала розведений спирт навіть в борг.
Приятелі взяли пиво і стали шукати, де присісти. Вільних місць майже не було, лише за столиком в кутку, де спиною до них сидів якийсь чоловік, було два вільні стільці, на одному з яких лежала куртка та портфель. Не змовляючись, чоловіки попрямували туди.
– Гей, пасажир, – звернувся до нього Василь, – підсунься, щоб нормальні пацани сіли...
Чоловік повернувся до них обличчям, і Василь ледве не випустив з рук бокал з пивом. Він одразу впізнав свого однокурсника та суперника Олега Діденка, хоч минуло майже тридцять років після закінчення геологічного факультету Київського університету. Відтоді вони більше не бачилися. Олег майже не змінився, тільки трохи поправився і посивів.
– Васька! Ти? – Діденко не міг повірити.
Він багато разів уявляв цю зустріч. Олег стільки хотів сказати чоловікові, який поламав долю жінці, в яку обоє студентами були закохані..
Але, зустрівши Василя, розгубився і став говорити щось несуттєве:
– Та зовсім випадково зайшов в цей „гадючник” перекусити, бо немає часу вирватися в місто. За сорок хвилин у мене поїзд – їду в Пітер на міжнародну конференцію. А як ти? Чим займаєшся? – поцікавився Діденко.
Василь поглянув на свого приятеля, з яким зайшов у цю забігайлівку:
– Льошка, чим ми займаємося?
Той з готовністю відповів:
– Зранку п’ємо, в обід похмеляємось. Якщо увечері п’ємо, то вранці похмеляємося.
Уважно придивившись до Василя, Олег все зрозумів: неголене, землистого кольору лице, брудна джинсова куртка, з-під якої виглядала футболка не першої свіжості.
– А ти як опинився в наших краях? Вже докторську захистив? Чув про твої успіхи, – Василя ніби прорвало. Він говорив не зупиняючись, звів комір куртки, намагаючись заховати засмальцьовану футболку. Став розповідати, як після розвалу Радянського Союзу повернувся до батьків. Спочатку працював у геологорозвідувальній експедиції – шукали золото в Західній Україні, але великих покладів не знайшли.
– Нещодавно мені дзвонили, запрошували на роботу, – намагаючись виправдатися перед успішним однокурсником, казав Василь. – У сусідній області відкрили велике мідне родовище. А таких, як я, спеціалістів тут майже немає. Будемо досліджувати, чи перспективне воно для промислового добування. Ти ж знаєш, я весь Байкал пройшов, у мене колосальний досвід. Крім того, у справжнього геолога має бути інтуїція, а мене вона ніколи не підводила. Я думаю, що у західних областях ще й нафта є, тільки потрібно добре пошукати, – намагався переконати Діденка, що він – Василь Григоренко – ще при ділі і тільки тимчасово не працював, а вже буквально завтра береться до роботи, бо без нього місцеві геологи нічого не варті. Він уже й сам починав вірити у власну брехню.
– А сім’я у тебе є? – зупинив цей словесний потік Олег.
– Яка сім’я? Хіба в геолога може бути сім’я? Ні сім’ї, ні дітей, – відповів Григоренко.
– А хіба Галка не від тебе народила? – запитав Діденко. – Кілька років тому зустрів її на се-мінарі. Розповідала, що син вже закінчив юридичний факультет нашого університету. І працює, до речі, десь тут, у Західній Україні...
Дружина втекла у Киргизію
Василя ніби вдарили обухом по голові. Він став пригадувати усі подробиці їхнього бурхливого студентського роману. Галина з’явилася у них на третьому курсі, перевелася в Київ аж з Киргизії, з Фрунзенського університету. Першим на неї звернув увагу комсорг курсу Олег Діденко, запросив у кіно. Вони стали зустрічатися. Олег показував дівчині Київ, вечорами гуляли у Голосіївському парку, разом їздили в наукову бібліотеку.
Несподівано цю ідилію порушив Василь Григоренко, який займався гірським туризмом і запропонував новенькій студентці піти в категорійний похід на Кавказ. Галина одразу погодилася і почала ходити в спорткомплекс на тренування. У неї вже не було часу на вечірні прогулянки з Олегом, бо після лекцій студентка розривалася між бібліотекою та спортзалом.
Олег зустрів Василя в гуртожитку. Григоренко сидів на підвіконні і бринькав на гітарі:
– Зійди з дороги, – розпочав Діденко розмову. – Навіщо ти Галі голову морочиш? Ти ж з нею тільки забавляєшся, а у мене серйозні наміри.
– А давай ми її запитаємо, тоді будемо знати відповідь, – самовпевнено сказав, як відрізав, Василь. – І тоді вийде, як в пісні: “Держись, геолог, крепись, геолог”, – забринькав він на гітарі.
Але Галина сама все вирішила. Якось вона сказала Олегові, що йому не варто витрачати на неї час, вона буде зустрічатися з Василем. Спершу Діденко розгубився: як вона могла проміняти його, майбутнього аспіранта, на цього балабола Ваську. Він же не створений для сім’ї, сьогодні тут, а завтра – на Байкалі (Григоренко просто марив цим сибірським озером). Але дівчина зробила свій вибір. “Ти ще шкодуватимеш за мною”, – кинув на прощання Олег. Передбачення Діденка збулися. Галка з Василем не були довго разом. Він пропадав в експедиціях, після приїзду вдома не сидів. Повернувшись якось з геологорозвідки, знайшов записку: “Можеш викреслити мене зі свого життя. І, будь ласка, не шукай. Я повертаюся в Киргизію”. Така розв’язка цілком влаштовувала Василя, бо він уже втратив інтерес до Галини. Тим більше, дітей у них не було, а у нього з’явилася інша жінка.
– Ех, ти, геолог задрипаний, маєш дорослого сина і навіть про це не знаєш. Змарнував життя Галці, сам спився, тепер можеш співати: “Держись, геолог, крепись, геолог”, – вдарив у найболючіше місце Діденко. – Тепер байки мені розказуєш про свої успіхи. Я добре знаю, що тебе за п’янку вигнали з експедиції і нікуди на роботу не беруть.
Такого знущання над собою Григоренко не витримав. Він з кулаками накинувся на Діденка, бив його з усіх сил. Відвідувачі в кафе спробували розборонити чоловіків, але Василь заспокоївся лише тоді, коли нерухоме тіло однокурсника впало на запльовану підлогу. Через кілька хвилин сюди приїхала міліція.
***
У зал засідань зайшов молодий суддя. Коли Василь глянув на нього, то… ніби побачив себе в молодості. Все співпадало, навіть прізвище юриста – Василь Васильович Григоренко.
Василь ШАВ’ЯК,
Рівненська область
| Comments: |
