Від розстрілу врятувала передсмертна молитва
Олена БІГАЛЬ з іконкою, біля якої молилися у Сибіру
Повстанці в... гімнастерках
Рідний брат Олени Федорівни був сотенним у повстанців, які проводили вишкіл у лісі біля рідного села Соколя Кам’янко-Бузького району на Львівщині.
– По шістнадцять-сімнадцять років хлопці мали, – пригадує Олена Федорівна. – Як зараз бачу їх, осяяних вранішнім сонцем, біля сосен. Вони стояли і молилися. Мученицьку смерть прийняли за Україну – їх спалили в лісі.
Але трохи раніше вони врятували від розстрілу вісімнадцятирічну Олену. Якось в лісі її перестріли восьмеро чоловіків і дівчина. Здалеку їх можна було сплутати з повстанцями, але пильно придивившись, Олена побачила під повстанським одягом гудзики з зірками на гімнастерках. Коли “хлопці” це помітили, вирішили її розстріляти. Гнали в спину і, не ховаючись, розмовляли російською: “Какое твое последнее слово?” – “Хочу помолитися”, – відповіла. Впала на коліна і, плачучи, голосно промовляла слова з передсмертної молитви: “Ісусе, Маріє, Йосифе, вам віддаю серце, тіло і душу мою, Ісусе, Маріє, Йосифе, будьте при мені останні хвилі скону мого, Ісусе, Маріє, Йосифе, нехай на вашій присутності душа вийде з тіла”.
– Тільки я проказала останнє слово, як полетіли стріли. Ми попадали, я не знала, жива чи ні і що то робиться. У лісі віддає ехо і, напевно, повстанці почули мій плач. Одного кагебіста тоді вбили, а мене навіть не поранило. Ось так молитва від розстрілу врятувала, – витирає сльози Олена Федорівна.
Це було восени 1944, а взимку її і маму засудили на довічне поселення в Сибір, конфіскувавши худобу, гектари землі і лісу, хату під бляхою, яку віддали голові сільради, бо той не мав де жити. Яких пекельних мук довелося натерпітися ще в районній тюрмі! Так били по нирках, що спідниця не висихала від крові. Кадебіст намотував на руку її косу і тягнув на третій поверх, де допитували посеред ночі, коли сонна дівчина могла видати брата-повстанця (сотенний Михайло Поцілуйко загинув на Холмщині, підірвавши гранатою себе і поляків). Пам’ятає, на столі під склом лежала його фотографія. Коли запитали, хто це, вона сказала, що не знає.
– Взяв мою голову – і бемц у скло, а воно побилося і пов’їдалося мені в лице, – спокійно слухати спогади Олени Федорівни неможливо.
Намучилася і в Сибіру, де з іншими каторжанами жила в холодному бараці. Вночі на полях крали гнилі буряки, біля бараків садили грядочки картоплі, яку купували в селі у старовірів (ті дуже співчували виселенцям), ходили на роботу в тайгу збирати із сосен смолу, а тоді сімнадцять кілометрів тягнули ті бочки на санчатах до бараків... За тяжку працю невільників навіть “ощасливлювали” американськими “преміями”: Олені Федорівні дісталося платтячко синього кольору в білий горошок.
– То не розказати і не описати, як вони знущалися, хотілося скоріше кончитися... Дуже я шкодувала маму. Коли вона заслабіла, несу її на руках і плачу: “Мамочко, ріднесенька, їдемо додому”. Думала, як скажу “додому”, то одужають. А мама вже тут померла у 92 роки. Мабуть, вберегла віра в Бога, бо ми сильно молилися. Накриємося вночі одіялами з головою, щоб не бачили, плачемо і молимося...
У тому пеклі жили б і далі, якби у 1953 році Олена Федорівна не вийшла заміж за волинянина, який на той час уже звільнився. 1958 року вони вирішили їхати на Львівщину, проте на батьківщині їм дали 24 години, аби покинули рідне село. Мусили їхати назад в Сибір – в Караганді згодом збудували хату. Та думки про рідну землю не давали спокою, і через десять років Бігалі опинилися на Волині, де їх добре прийняли.
Сибірська паска з гнилої картоплі
У засланні свята і богослужіння українці проводили разом з литовцями, з якими дуже здружилися. З їхнім приїздом стало легше жити – саме вони першими навідріз відмовилися працювати не тільки на свята, а й у неділю: “Нам однаково – вже стріляйте і закопуйте!” Тому коли каторжани в бараці співали невільницькі пісні, ставили концерти, наглядачі не забороняли. “Їх відштовхувала моя іконка – то моє спасеніє”, – цілує жінка образок, рамку для якого зробила із сибірських трісочок. На Великдень цю ікону Неустанної Помочі Матері Божої, яку Олені Федорівні передала в тюрму родичка, прикрашали гілочками берізки. Біля цього образу каторжани святили паску, молилися цілий травень, правили службу Божу, як навчив їх дяк з Тернопільщини. Молитовники, пляшечки з миром і свяченою водою, які каторжанам висилали родичі, якимсь дивом доходили до Сибіру!
– Підемо на поле, назбираємо прошлогодньої мерзлої картоплі, напечемо з неї блінчиків – то була наша паска. А ті блінчики гіркі, аж в горлі від них пекло. Голосно співали у тому бараці: “Не упускай нас, Боже, Ти сказав перед віками не лишу вас сиротами. Твоє серце знає в небі у кожній нашій потребі, не упускай нас, Боже...” Молимося, а сльози ручейками по лицю ллються...
Разом з литовцями святкували і Різдво – замість куті у сусідньому таборі купували залишки пшениці, яку там давали коням. А на Тарасове свято біля портрета Шевченка ставили гілочки, молилися і співали повстанські, невільницькі пісні, яких, до речі, Олена Федорівна знає дуже багато.
– Віра в Бога – найголовніше. Як говорю ото з вами, так мені здається, що Господь чує мою молитву, – каже Олена Федорівна і в кінці нашої розмови співає: – Боріться, брати-українці, не час на розлуку, не час, бо нам ще Великдень настане і сонце засяє для нас...
Олена ПАВЛЮК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
