Все життя рятував річки, за іронією долі на одній і загинув
Це було рік тому. Досліджуючи малі річки басейну Росі, я завершив похід уздовж Росави і вирішив обстежити верхів’я Роставиці. Повернувшись з вінницького Поділля, де в Козятинському районі з трьох витоків зароджується Роставиця, хотілося якнайшвидше поділитися своїми враженнями від почутого, побаченого на берегах невеликої річки з Романом Хімком, заступником директора Інституту екології Національного екологічного центру України.
– А Романа нема. І не буде. Вчора поховали, – почув тихий жіночий голос у телефонній трубці.
– Як нема?! Як поховали?!
– На Горині у вир потрапив. Коли виштовхнуло, що не робили, а врятувати не вдалося
.Побував у всіх наукових експедиціях
Я займаюся екологічною журналістикою упродовж 30 літ, а познайомився з Романом Васильовичем років п’ять тому. Київський еколого-культурний центр проводив конкурс серед працівників районних газет країни на краще висвітлення питань довкілля і запросив його після підбиття підсумків поспілкуватися з журналістами. Він зупинився на проблемах малих річок, і та розмова вийшла далеко за межі відведеного часу – настільки цікавим і корисним був діалог. Після трагічної загибелі вченого Українське радіо повторило запис його виступу у прямому ефірі програми “Ноїв ковчег”.
“Одними з найганебніших проектів суспільства, що наближають нас до екологічної катастрофи, стали експерименти над річками. Вони поставили під загрозу не тільки існування багатьох видів тварин і рослин, але й здоров’я людини. Тому сьогодні легше перелічити негативні дії людства, що призвели до деградації річкових екосистем, ніж знайти позитивні моменти у цій діяльності. Майже 90 відсотків річок мають екологічний стан, який спеціалісти оцінюють як “поганий” і “катастрофічний”.
Коли я слухав Романа Хімка, бачив його у роботі, спостерігав за ним під час різних акцій, знову і знову повертався до думки: ні, не безнадійне майбутнє нашої природи, якщо вона має таких захисників і організаторів, якщо є в неї такі “зелені” лицарі. І ось його не стало. Трагічна загибель – незрозуміла, несправедлива. Все життя присвятивши порятунку річок, на одній не вберігся. І вона його не вберегла. На те, мабуть, була воля Божа.
Земля втратила. Річки втратили. Небо знайшло...
Після закінчення середньої школи у рідному Радехові Львівської області Роман навчався у Горохівському сільгосптехнікумі, працював агрономом на Волині, служив в армії і аж тоді вступив на підготовче відділення Київського держуніверситету. 1974 року став студентом біологічного факультету.
Геннадій Марушевський, заступник голови Національного екологічного центру України, пригадує:
– Ми три роки жили в одній кімнаті. Наскільки це була життєрадісна людина! Не міг сидіти на одному місці, постійно в русі, в дорозі. Обійшов Кримські, Кавказькі, Уральські гори, Карелію... Де б не подорожував, до гуртожитку повертався з рюкзаком лікарських трав – такі навколишнього природного середовища України. – Це надзвичайно важливо, адже мова йде про кровоносну основу довкілля, ту основу, на якій базується, завдяки якій нормально функціонує вся екосистема. А ще мав роботи, орієнтовані на формування екологічної мережі. Чи так доля хотіла, чи геніально вгадав, передбачив, але ці складові – малі річки, біорізноманіття, екомережа – для України зараз найважливіші. На цих трьох китах тримається все інше. Цими питаннями Роман і займався – послідовно, наполегливо. Є надія, що рано чи пізно зміниться доктрина в державі і не будемо вже чути такого, що довелося почути мені десь у 1996-1997 роках на засіданні уряду від тодішнього державного міністра пана Мінченка: “С этой экологией надо кончать”.
У 1996 році Роман Хімко перейшов працювати в Інститут екології НЕЦУ на посаду заступника директора. Відразу ж став координатором робочої групи з екологічного стану малих річок басейну Дніпра у рамках проекту “Екологічне телебачення та громадська обізнаність в Україні”, який виконувався Національним екоцентром разом з Інститутом стійких спільнот (США).
– Роман був ідейним натхненником створення об’єднань громадян. З його ім’ям пов’язують найпродуктивніший період функціонування Громадської ради при Мінохорони природи – під час його головування вона перетворилася на дієвий механізм участі громадськості у прийнятті рішень з питань, які стосуються довкілля, – каже Сергій Таращук, голова Національного екоцентру України.
– Душею “Річкової мережі”, без перебільшення, був Хімко, – додає Геннадій Марушевський. – А скільки зусиль доклав, щоб організувати конкурс “До чистих джерел”. Довелося немало походити по кабінетах, та все ж добився свого: на початку 2001-го Кабінет Міністрів прийняв спеціальну постанову про щорічне проведення його у масштабах усієї країни.
Коли підбили підсумки першого конкурсу “До чистих джерел”, Роман Хімко в інтерв’ю сказав:
– Чи продовжуватиме суспільство нищити річки, озера, болота та рослин і тварин, життя яких залежить від них? Чи будемо й надалі перетворювати кришталево чисті і наповнені життям природні водотоки на технічні резервуари, замулені канали та відстійники з мертвою водою? Чи все ж таки станемо шукати шляхи їх збереження, відновлення, збалансованого використання? Але чи можливо їх відродити після всього того, що ми з ними зробили? Можливо. Але спочатку мусите залісити крутосхили, днища ярів, видолинків. З часом піднімуться дерева, хмари над лісом стануть клубочитись, коріння поволі підтягне вологу з пластів, і прийде вода. А вже тоді беріться доколупуватися до джерел “поснулих” річок.
«Горинь – то горе», – застерігав вченого незнайомець
Остання експедиція, у якій взяв участь Роман Хімко, відбулася на Горині. Олександр Москалець, педагог, керівник Володимирецького молодіжного екоклубу “Лемніската” Рівненської області, пригадує:
– Мандруємо на плотах ми вже більше десяти років, на багатьох поліських річках залишили свої “зелені” сліди. Навіть виходили переможцями конкурсу “До чистих джерел”. Позаминулого року досліджували Стир, і Роман був учасником експедиції. Щоправда, приєднався до неї на півдорозі, але через кілька місяців знову приїхав до Луцька, щоб уже самому дістатися до джерела, з якого починається річка. Він із того роду-племені, хто не кидає незавершене десь посередині, хто обов’язково має дійти до кінця. То, до речі, була не перша його участь у наших мандрах. Приїздив з дружиною Світланою, синами Сашком та Володею, котрих учив любити природу ледь не з пелюшок.
Торік ми зустрілися в Ізяславі Хмельницької області. Поки готували плоти (від верхів’я до міста могли пливти лише на байдарках), він розмовляв з мером Ігорем Дженджерою і на його прохання вирушив на притоки Горині, аби з’ясувати, “чому в Понорі і Безіменній пропадає вода”. Повернувшись, відразу узагальнив результати обстеження і написав рекомендації міській владі, як відновити підземне живлення водойм. Можна багато розповідати про подорож – вона була чудовою. Аж до того фатального ранку 4 серпня, коли дійшли до дамби у селі Воскодави Гощанського району... Крім плоту, ми мали чотири байдарки і гумового човна. Зустрівши людей на берегах, зупинялися, заводили мову про життя-буття, про Горинь. Варто було Роману побачити, що якась жіночка винесла з хати сміття і викидає його у воду, поспішив до неї: “Це ж ваша і наша річка, що ви робите?” Він до останнього моменту залишався екологом, вихователем. І старим, і малим роздавав листівки “Врятуй річку невеличку – врятуй свою Україну”. Планували ми після подорожі підготувати популярну книгу-альманах, видати її і розповсюдити по всіх селах, через які тече Горинь. Але робитимемо це вже без Романа Васильовича. Коли ми пройшли шлюз у Воскодавах, від плота відпали дві гумові камери. Роман кинувся витягувати їх – і його закрутило у вирі. Я зразу ж стрибнув на допомогу, але й мене потягло на дно. То всмоктувало, то викидало на поверхню. Якимсь дивом просунувся в одну з камер – і це врятувало. А Романа хвилин через 15 викинуло на поверхню без ознак життя. Робили штучне дихання, миттєво приїхала на виклик швидка допомога з Тучина... Пізно...
– Усе відбувалося на моїх очах... – каже Світлана Хімко. – Рятували Романа, а я ніяк не могла усвідомити, що його вже не повернути. Ми ж усі настільки звикли, що він сильна людина... А тут... Тепер ось, на відстані часу, аналізую те, що сталось, і якимись пророчими здаються мені слова, сказані нам з Романом подорожнім, котрого зустріли на Рівненщині: “Ви – сміливі люди, але не забувайте, що Горинь походить від слова “горе”. Наче застерігав нас, наче підказував: будьте обережні.
– Згадую день напередодні трагедії – наскільки повно прожив його Роман, – додає Олександр Москалець. – І я б хотів так само повно прожити свій останній день... Коли проводжали його в останню путь, священик щось говорив, пригадую, про спорідненість слів Роман і Рим. А я думав: як Рим був основою християнського світу, так Роман був тим підмурівком, на якому тримався весь громадський екологічний рух України. Як нам тепер його не вистачає...
Роман прожив прекрасне, хоч і нелегке життя. Бувало й таке, що сім’я місяцями перебивалася на вчительську зарплату Світлани (людям без принципів таланить, а романтикам з принципами – ні). Бувало чимало інших негараздів, але не здавався, не втрачав оптимізму. Якщо не був бійцем, то борцем – точно. Небайдужість – найголовніша його риса. Усе хвилювало, усе сприймав близько до серця, за все брався. А ще не згинався. Міг піти з відкритим забралом проти будь-якого авторитету, із будь-ким зіпсувати стосунки. Коли був впевнений, що правда на його боці.
Я не знаю, скількох людей Роман Хімко вивів на екологічну стежку. Знаю одне: їх немало, і вони приведуть за собою нових ентузіастів. “Пам’ять про Романа Васильовича зобов’язує усіх нас працювати та діяти, як кажуть, “за себе і за того хлопця”, – написала в листі до дружини Світлани Галина Проців з Бережан Тернопільської області. – Мусимо працювати з подвійною силою в ім’я річок, щоб від них не залишалися лише назви. Працювати і поменше говорити, як це робив пан Роман. Нині проходять реєстрацію документи на створення “Громадського благодійного фонду дослідження і збереження малих річок імені Романа Хімка”, засновник якого – сім’я ученого.
А наприкінці минулого року в Хмельницькому проходила Всеукраїнська науково-практична конференція “Дослідження, відтворення та охорона малих річок”. У програмі її було презентовано фотовиставку “Річки – це кров Землі”, присвячену пам’яті друга Романа Хімка. Усі пам’ятні фото були без траурних рамок. Бо Роман поряд з нами...
Микола ПУГОВИЦЯ,
Київ-Рівне
| Comments: |
