Володимирський собор – у трійці найкрасивіших у світі
Буваючи у відрядженнях в Києві, намагаюся знайти час, щоб побувати у Володимирському соборі. Двадцять років тому, ще студентами, ми з друзями частенько заходили сюди, особливо під час сесії, щоб поставити свічку за успішне складення екзаменів. Я б не сказав, що ми тоді були глибоко віруючими, швидше – це модний ритуал. Але все-таки щось притягувало до храму. Та й близенько було, від червоного корпусу тільки перейти бульвар Шевченка.
І цього разу, приїхавши в столицю, упіймав себе на думці: “Треба зайти у Володимирський собор”. Лише тепер задумався, а що я знаю про цей храм?
44 роки – від проекту до освячення
З трепетом заходжу в собор, велично співає хор, настрій піднесений, і щоденна суєта видається такою мізерною та непотрібною.
Того дня людей було не дуже багато, вінчалася досить солідного віку пара. Церковний староста познайомив мене з науковцем та дослідником, який все життя вивчає історію храму, автором книги “Собор-шедевр” Віктором Осветінським. Ми піднялися на хори, і розпочалася надзвичайно цікава екскурсія. Віктор Антонович знає найменші подробиці історії Свято-Володимирського собору, будівництво якого тривало 44 роки.
– Офіційна назва – “Соборний храм на честь Святого Рівноапостольного Великого князя Київського Володимира – хрестителя і просвітителя”, або коротше – “Свято-Володимирський собор”, – розпочав нашу розмову науковець. – Ідея його побудови виникла після того, як у Києві спорудили величний пам’ятник князю на Михайлівській горі (згодом її назвали Володимирською гіркою).
У 1852 році цар Микола I дав згоду на побудову собору і дозволив збирати кошти. Для цього з представників духовенства утворили спеціальний комітет. Завдяки наполегливості тодішнього митрополита Київського і Галицького Філарета підготовка до будівництва йшла дуже активно. Проект собору розробив молодий 28-річний архітектор Іван Штром. І склав кошторис на 700 тисяч рублів. За цю роботу архітектор отримав звання академіка та Золоту медаль. Проте такої величезної суми на спорудження собору зібрати не вдалося. Києво-Печерська лавра пожертвувала зі своїх заводів один мільйон цеглин. Комітет зібрав лише 99 тисяч рублів.
– Яким чином було вибрано місце для зведення храму?
– Це питання не могли розв’язати понад десять років. Обговорювалося три варіанти розміщення собору. Перший – біля Золотих воріт, але від цієї ідеї відмовилися, бо ще один великий храм зводити поблизу Софії Київської та Георгіївської церкви було недоречно. Пропонували збудувати на площі перед університетом, де тепер стоїть пам’ятник Тараса Шевченка. Щоб собор благотворно впливав на студентську молодь. Можливо, там би його і заклали, але ці дискусії дійшли до царя, і він, під час візиту до Києва вибрав незабудовану площу на бульварі. Проти імператорського рішення ніхто не протестував.
Але закладання собору кілька разів відкладалося, спочатку через Кримську війну (1853-1856 роки), потім – через смерть імператора Миколи I у 1855 році, а за два роки – через смерть митрополита Філарета.
640 тонн піску – на куполи будівлі
Архітектор Павло Спарро переробив проект і склав новий кошторис на 175 тисяч рублів, які також були великою сумою. Серед підрядників на проведення будівельних робіт відбулися відкриті торги, які виграв купець Хавалкін. Він взявся звести собор за 100 тисяч рублів. І в день пам’яті князя Володимира, 28 липня 1862 року, відбулося урочисте закладення собору. Закінчився складний десятирічний підготовчий період, але серйозні випробування для храму ще були попереду. Новим керівником будівництва став відомий архітектор Олександр Беретті, який вніс у проект радикальні зміни. Він збільшив прольоти арок, але зменшив товщину зовнішніх стін та колон. Це була його фатальна помилка.
У 1866 році, коли залишилося звести тільки бані, стіни собору дали тріщину в кількох місцях, арки та склепіння ро-зійшлися. Через загрозу обвалу будівельні роботи призупинили. На дев’ять років будівництво храму завмерло, стали руйнуватися стіни та осипатися кладка. І цього разу у справу втрутився імператор Олександр II, який, перебуваючи в Києві, звернув увагу на недобудований собор у центрі міста. Будівництво під свій контроль взяла держава. Професор Бернгард провів нові розрахунки конструкції та розробив рекомендації для зміцнення всієї споруди. Вони виявилися бездоганними.
Коли закінчили зводити будівлю, щоб випробувати всю конструкцію на міцність, на склепіння поклали 640 тонн піску в мішках. Випробування підтвердило високу надійність та правильність інженерних розрахунків.
У 1882-му будівництво завершили, і три роки споруда вистоювалася та просушувалася. А тим часом розроблявся проект внутрішнього оздоблення та розпису собору: теми та сюжети ікон і священних картин. Роботою керував професор мистецтвознавства Адріан Прахов. За його задумом, ікони та картини Свято-Володимирського собору мали виконувати не тільки богослужбово-молитовну роль, але й духовно-просвітницьку. І це, на думку Віктора Осветінського, художникам вдалося втілити.
– Для мене всі ікони, як живі, – зазначив науковець. – Вони зі мною розмовляють, і я їх прекрасно розумію. Розпис собору та внутрішнє оздоблення тривало 11 років. Загальна поверхня ікон, священних картин та орнаментів досягає 5 тисяч квадратних метрів. Це – мистецький подвиг, адже висота собору становить 46 метрів, це приблизно як 15-поверховий будинок. Головні розписи виконав видатний художник Віктор Васнєцов.
Дивлюся на центральну ікону храму “Запрестольний образ Богородиці з Немовлям”, і таке враження, що Матір Божа запитує мене: “Ти живеш за християнськими законами?” А Віктор Антонович розповідає історію її написання:
– Вона вважається світовим шедевром релігійного мистецтва. Її висота – 14 метрів, а сама фігура Богородиці заввишки понад 9 метрів. Вона писалася на цеглі, яку попередньо шліфували. Васнєцов працював над нею сім років. Щоб писати ікони, художник сам повинен пройти крізь страждання, бути релігійно освіченим, добре знати Біблію. Васнєцов розписав у соборі понад дві тисячі квадратних метрів, написав 15 картин і 30 окремих фігур. Ще одна його унікальна робота в плафоні головного куполу собору – Христос Спаситель, що благословляє світ. Цікава деталь – всі розписи у храмі сприймаються як одне ціле, хоча крім Васнєцова, тут працювали відомі художники: росіянин Михайло Нестеров, поляки Павло та Олександр Свєдомські, Вільгельм Котарбінський, українці Микола Пимоненко та Сергій Костенко.
Другого вересня 1896 року Свято-Володимирський собор був урочисто відкритий та освячений. На свято до Києва приїхав цар Микола II з царицею та придворні.
– Під час урочистостей у храмі серед почесних гостей окремою групою стояли художники, – розповідає про цю подію Віктор Осветінський. – Вони приймали поздоровлення і, я думаю, розуміли, що слава у їхнього творіння велика. Вже тоді Свято-Володимирський собор був визнаний одним з найкрасивіших у світі. Через два роки після відкриття храму, у 1898-му, мистецтвознавець Володимир Стасов, побувавши тут, написав, що після Софії Константинопольської та собору Святого Марка у Венеції рівних Володимирському собору немає. Уявляєте, в якому унікальному храмі ми знаходимося?
Храм став... Антирелігійним музеєм
Але найбільше диво, що у страшному XX столітті собор вистояв, в той час, коли в Україні зникло багато унікальних храмів.
Після Жовтневої революції драматично складалася доля собору. У 1920-ті роки почався період запустіння, храм закрили. У 1929 році соборні дзвони загальною вагою 1100 пудів зняли і переплавили на потреби індустріалізації. Через рік тут відкрили Антирелігійний музей. Вхід прикрашав лозунг: “Перетворимо центри релігійної контрреволюції у вогнище соціалістичної атеїстичної культури”. Музей проіснував недовго, і храм став книгосховищем Академії наук.
Загроза над собором знову нависла у 1934 році, коли столицю Радянської України перенесли з Харкова до Києва. Ще під час урочистої зустрічі українського уряду на залізничному вокзалі один з високих партійних чиновників поцікавився, показуючи на куполи собору: “Це що – монастирське місто? Київ повинен стати соціалістичним!” І більшовицька влада відразу взялася втілювати свої лозунги в життя. За кілька років у столиці зникли безцінні пам’ятки церковної архітектури, але храм вцілів. У 1936 році партійні діячі запропонували розібрати собор та Десятинну церкву, тому що в місті не вистачало цегли для будівництва шкіл та промислових об’єктів. Десятинну церкву знищили, а над собором нова загроза руйнації нависла через рік (тоді в Києві шукали місце для центральної міської бібліотеки, яку запланували звести замість храму). Але й цього разу собор вцілів.
– З початком війни – нова небезпека, – розповідає Віктор Антонович, – у вересні 1941 року, коли радянські війська залишали Київ, собор замінували. Вибухівка знаходилася у дерев’яних ящиках під вівтарем. Але Бог милував. Цікаво, що в роки німецької окупації служба у храмі відновилася і жодного дня не припинялася. Після звільнення Києва собор став кафедральним. З 1946 до 1952 року у храмі Святого Володимира під керівництвом художника-реставратора Луки Калениченка пройшли масштабні реставраційні роботи. У роки незалежності він став кафедральним собором Української православної церкви Київського патріархату.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Київ
| Comments: |
