Вулиця Георгія Кірпи без Кірпи

Георгій Кірпа був непересічною особистістю. З його іменем пов’язана ціла “епоха” на залізниці. Усі знали його насамперед як вимогливу, цілеспрямовану й вольову людину. У грудні минає два роки, як сповістили про трагічну смерть міністра транспорту та зв’язку України – земну стежку обірвав постріл у голову.

 Міністра виховувала незряча тітка

– Жора був колоритною особистістю, – розпочав свою розповідь Ігор Кошель, двоюрідний брат Георгія Кірпи по мамі. – Настирливий такий. І дуже здібний до науки – з дитинства.
Видно, спогади розчулили чоловіка, він прикурив люльку і смачно затягнувся.
– Ходімо, покажу вам його батьківську хату, – Ігор Павлович взяв ключі. – Правда, тепер там сучасний ремонт, а колись стояли меблі, зроблені Жорою власноруч. У нього до всього руки лежали, все вмів зробити... А ще був людиною слова: що сказано – мусить бути зроблено, що пообіцяв – обов’язково виконував. І завжди жарт мав влучний.
Георгій Кірпа талановитий був у всьому, за що брався. Якби не відданість залізниці, кажуть, міг би стати першокласним дипломатом, зробити кар’єру будівельника чи архітектора. А ще мав талант до співу, голос сильний, яскравий.
– У нас вся родина співоча, – продовжує Ігор Кошель. – Кожен брав участь у самодіяльності. Вдома навіть свій оркестр був, бо вміли грати на різних інструментах. Жора добре грав на баяні. Не ховав його, на якій би посаді не був.
З дитинства маленький Георгій скуштував гіркої долі.
– Батько помер рано від туберкульозу, й мама залишилася сама з двома синами, – розповідає Ігор Павлович. – Софія Федорівна мало часу проводила вдома, хоч інвалід (її у дитинстві параліч розбив), весь час була в роботі – працювала бухгалтером. Виховувала Жору тьотя Аня, моєї мами рідна сестра. Вона була сліпою.
Тьотя втратила зір теж у дитинстві. Дівчинка якось вибралася на шафу, а там лежала пружина від годинника (батько був майстром-годинникарем). Аня взяла її в руки й розтягнула. У ту мить в кімнату зайшла мама. Тільки крикнула: “Не пускай!” – і дитина відпустила залізяку. Один кінець пружини вибив маленькій око. Тоді дівчинка потрапила з травмою у лікарню. Розповідають, медики якимсь розчином обробили рану, і він “виїв” дитині й друге очко. Так Аня в п’ять років осліпла зовсім.
– Шкода її, бо дуже вже красива була, – пригадує Ігор Кошель. – Так заміж і не вийшла, все життя займалася племінниками. Хоч вона нічого не бачила, а усім нам раду добре давала. Одного разу, пам’ятаю, несла Жору через кладку, бо він тоді ще не ходив. Той крутнувся й випав з рук у воду. Тьотя Аня скочила в річечку й наосліп знайшла його. А як ми вже дорослі були, йшли на вечорниці, то вона завжди перевірить, чи акуратні, й штани нам випрасує.

Інститут вибрало... кохання

Георгій Миколайович після закінчення школи пішов працювати на цукровий завод – слюсарем і токарем. Коли Кірпа став значимою фігурою в державі, зізнавався журналістам, що в юності й не думав пов’язувати своє життя із залізницею. Хоч перші спогади про Клубівку пов’язані саме з нею – люди за рухом поїздів визначали... час, бо колії проходили за півтора кілометра від села. “Так і залишилася в мені на все життя залізниця еталоном пунктуальності та обов’язковості”, – зазначав він.
Виявляється, фах майбутньому залізничнику вибрала кохана дівчина. “У мене було бажання більш приземлене – закінчити Одеський технологічний інститут за профілем нашого цукрового й потім працювати там інженером, – розповів Георгій Миколайович в одному з інтерв’ю. – Але не вступив. Інший інститут вибрало... кохання. Я тоді досить сильно захопився музикою, грав у заводському оркестрі й ні про що, крім цього, чути не хотів. А Жанна переконала мене зайнятися чимось більш діловим і серйозним. Ну, а як ви знаєте, чого хоче дівчина... Словом, вона вибрала інститут залізничного транспорту у Харкові”. Невдовзі Жанна стала його дружиною. Георгій закінчив навчання “з відзнакою”, і вони вже разом поїхали працювати на “українські ворота у Європу” – інженерами станції Чоп. Так Кірпа розпочав справу усього життя.
Про своє підвищення по службі говорив скромно – “якось непомітно та швидко став начальником станції, а потім перевели в Ужгород на посаду заступника начальника відділення дороги. Звідти – у Рівне, де очолив регіональне відділення. Мені було лише тридцять два”. Далі – стрімкий кар’єрний ріст. У 1993 році Кірпа очолив Львівську залізницю, у 2000-му став першим заступником міністра, через рік – генеральним директором Державної адміністрації залізничного транспорту України. А у 2002-му – міністром транспорту України (з 2004-го – міністр транспорту і зв’язку).
Не секрет, що саме з цим ім’ям залізничники пов’язують розквіт своєї галузі – люди отримали вищі заробітні плати, швидкими темпами розпочалися будівництво й реконструкція  станцій, з’явилися нові швидкі поїзди, красивого вигляду набули раніше обдерті приміські “електрички”... Галузь стала престижною.
Але навіть здобувши одні з найвищих чинів у державі, Георгій Миколайович не забув про свою малу батьківщину.
– Як тільки випадала можливість – завжди знаходив хоч півгодини-годину, аби зайти до нас, – ділиться спогадами його брат Ігор Кошель. – Привезе доброго коньячку пляшечку. Тоді завжди мали бути на столі квашені яблука. Як він їх любив! То я спеціально їх квасив. Насиплю тарілку, поставлю на стіл. Смакує... А ще дуже любив випити чарчину домашньої самогонки (роблю з меду). Як Жора останній раз до нас приїхав, у грудні, незадовго до загибелі, питає: “У тебе самогонка є чи нема?” І, як на зло, тоді десь тільки на дні в пляшці і було. Каже, чим ви тут займаєтеся, що самогону доброго не маєте? Посміялися тоді від душі.

Залишився на дачі шаткувати капусту – й застрелився?

А останнім часом Кірпа приїжджав у Клубівку часто, бо взявся за благоустрій рідного села. Завдяки його ініціативі й старанням село стало газифікованим. У Клубівці зробили капітальний ремонт школи, збудували лінійну лікарню (всього за вісім місяців!), будинок побуту, відремонтували будинок культури, дитячий садочок, зробили дороги, освітлення вулиць... Усі роботи контролював особисто, сам задавав їм ритм.
– Жора любив неофіційно приїхати, щоб усе перевірити, – зізнається Ігор Кошель. – Прийде на будівництво, всі дзюри облазить – що так, що не так. Тим часом керівники його ждуть “з хвилини на хвилину”, готуються. А він пооглядає й дає жару, коли бачить, що  робиться погано. На роботі був дуже строгий.
Кажуть, в Клубівці ще мав втілити чимало інших проектів. Зокрема вже було погоджене будівництво нової школи з розкішним спорткомплексом (де в одному крилі планували розмістити залізничний ліцей), профілакторій, водогін, торгівельний центр. Не встиг...
Повідомлення про смерть міністра транспорту та зв’язку надійшло 27 грудня 2004 року – після третього туру президентських виборів. Що стало підгрунтям для фатального кроку (політичні протистояння чи фінансова криза), однозначної відповіді досі нема. Тіло Георгія Кірпи знайшли у власному літньому будинку в Бортничах під Києвом з вогнепальним пораненням голови. Незадовго до цього він відправив додому дружину Жанну, яка теж була на дачі. Й залишився сам.
– Я підійшов до Жанни на похороні, розпитував, що і як, – розповідає Ігор Кошель. – Вона сказала, що того дня Жора хотів на дачі капусту шаткувати (а готувати їсти, особливо все солити, він дуже любив). Її відправив відпочивати додому. Те, що трапилося пізніше, для усіх нас велика загадка.
Поховали Георгія Кірпу на Байковому цвинтарі у Києві. А у рідній Клубівці його по-своєму почесно вшанували. Рішенням сільради головну вулицю, яка колись носила ім’я Леніна, згодом – Богдана Хмельницького, перейменували. Нині це вулиця Георгія Кірпи.
Наталія КРАВЧУК,
Хмельницька область
Фото автора

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>