Невістка розшукала свекруху
У його дитячих спогадах немає усміхненого обличчя матері чи батька. Є тільки автобус, яким маленького і наляканого хлопчика кудись везуть. Потім… мишка у столовій дитбудинку. Чи хотів Сергій Дозмаров дізнатися про свої корені? Ні, не хотів, бо навіть після ПТУ, коли була можливість довідатися ім’я жінки, яка народила і віддала його в дитячий будинок, категорично відмовився від пошуків. І лише через 36 років його душу сколихнули такі жадані колись слова: “Здравствуй, сынок!” Навпроти стояла рідна мама.
Указкою лупили по чому бачили
У селі Столенські Смоляри Любомльського району, де живе з сім’єю Сергій Дозмаров, господаря ми не застали. Вже кілька днів, як поїхав на заробітки. Але ось з’являється усміхнена господиня Галина. Виявляється, саме вона розшукала своєму чоловікові маму, а собі – свекруху.
– Мій Сергій небагатослівний, не розкаже так, як я. Коли ми повернулися з Криму, де він зустрівся з матір’ю, і я почала розповідати про все це – півсела сплакалося, навіть грізні чоловіки, й ті витирали сльози рукавами.
А познайомилися Галя із Сергієм у Бресті. Вона працювала за розподілом на фабриці швачкою, а він, вже після армії, – на будівництві, бо повертатися йому не було куди. “Я з дитбудинку, – відразу сказав дівчині. – Не знаю про себе нічого.” Змалку хлопець жив у дитячому сиротинці в Молдавії, там закінчив школу. Потім його перевели в Луганськ, де навчався в ПТУ. Коли прийшов час іти в армію, Сергія направили в Афганістан. Але так сталося, що їхній поїзд через якусь аварію затримали в дорозі аж на півтори доби. Не дочекавшись цього ешелону з призовниками, на війну направили інший. Відтак, Сергій Дозмаров опинився на службі в Білорусі, а потім і залишився тут працювати.
Весілля молоді зіграли у Столенських Смолярах, звідки родом Галя. Ще довго люди після того скрушно хитали головами: від молодого не було жодного родича.
– Сергій рідко згадує дитинство і життя в дитбудинку, – ділиться зі мною Галина. – Єдине, чого не дозволяє ні собі, ні мені – кричати на дітей. Десь нашкодять, я зірвуся, а він відразу: “Не кричи! Досить, що з мене завжди знущалися, указкою лупили по чому бачили. То ти ще їх будеш товкти?” Тепер як і виховую дітвору, то так, щоб він не чув. Коли діти трохи підросли (Юркові було 14 років, Наталці – 13), я напосілася на Сергія: давай шукати рідню. А він – ні в яку! “Нащо мені тепер мати, – відмовлявся, – у мене вже є сім’я. Як не хотіла мене раніше знайти, значить, така мати й мені не потрібна!”
– Мій Сергій небагатослівний, не розкаже так, як я. Коли ми повернулися з Криму, де він зустрівся з матір’ю, і я почала розповідати про все це – півсела сплакалося, навіть грізні чоловіки, й ті витирали сльози рукавами.
А познайомилися Галя із Сергієм у Бресті. Вона працювала за розподілом на фабриці швачкою, а він, вже після армії, – на будівництві, бо повертатися йому не було куди. “Я з дитбудинку, – відразу сказав дівчині. – Не знаю про себе нічого.” Змалку хлопець жив у дитячому сиротинці в Молдавії, там закінчив школу. Потім його перевели в Луганськ, де навчався в ПТУ. Коли прийшов час іти в армію, Сергія направили в Афганістан. Але так сталося, що їхній поїзд через якусь аварію затримали в дорозі аж на півтори доби. Не дочекавшись цього ешелону з призовниками, на війну направили інший. Відтак, Сергій Дозмаров опинився на службі в Білорусі, а потім і залишився тут працювати.
Весілля молоді зіграли у Столенських Смолярах, звідки родом Галя. Ще довго люди після того скрушно хитали головами: від молодого не було жодного родича.
– Сергій рідко згадує дитинство і життя в дитбудинку, – ділиться зі мною Галина. – Єдине, чого не дозволяє ні собі, ні мені – кричати на дітей. Десь нашкодять, я зірвуся, а він відразу: “Не кричи! Досить, що з мене завжди знущалися, указкою лупили по чому бачили. То ти ще їх будеш товкти?” Тепер як і виховую дітвору, то так, щоб він не чув. Коли діти трохи підросли (Юркові було 14 років, Наталці – 13), я напосілася на Сергія: давай шукати рідню. А він – ні в яку! “Нащо мені тепер мати, – відмовлявся, – у мене вже є сім’я. Як не хотіла мене раніше знайти, значить, така мати й мені не потрібна!”
Родичі впізнали Сергія відразу
– Але я таки вирішила розшукати його батьків, родичів – продовжує розповідати Галя. – Спочатку написала на програму “Жди меня”, потім на “Ключовий момент”. Відповіді так і не отримала. А вже згодом від його імені звернулася в сільську раду за місцем народження Сергія: Молдавія, Кагульський район, село Баймаклія. Минув місяць. І от одного дня в лютому нам подзвонили:
– Це квартира Дозмарових? – спитав жіночий голос російською мовою. – Можна Сергія почути? Це тітка турбує… Тобто дружина його рідного дядька Ігоря.
– Можна, – ледве вимовила від хвилювання, але, глянувши на чоловіка, вирішила не шокувати його новиною, а попередньо підготувати. Тому сказала, що він вийшов. І домовилася, щоб жінка знову передзвонила нам увечері. Сергій тоді довго впирався, казав, що не буде ні з ким говорити, що йому ніхто не потрібен, та я наполягла.
Виявилося, у тому молдавському селі Баймаклія живе двоюрідна бабуся Сергія – тітка його матері. Отримавши зворушливого, але дивного листа з Волині, кинулася шукати хоч когось з родини. Їй вдалося знайти адресу лише свого племінника Ігоря з Криму і, як з’ясувалося пізніше, рідного дядька Сергія.
На диво, Ігор залишився єдиним з рідні, хто знав про таємницю своєї сестри Світлани. Відразу здогадавшись про причину пошуків, негайно попросив дружину (бо сам був на заробітках в Москві) зателефонувати Сергію і запросити його у гості. В Крим до нових родичів Дозмарови подалися всією сім’єю. Цікаво, що Сергія впізнали одразу, ще на пероні, зауваживши, що він дуже схожий на матір. Галя розповідає, що приймали їх чудово, всі відразу заприятелювали. І при першій нагоді, як тільки Сергій пішов із сином прогулятися містом, його тітка негайно набрала номер телефону у Донецькій області. Там, в місті Докучаєвськ, жила його мати.
– Свєта, нас хтось розшукує, – почала жінка здалеку.
– Хто? – відразу спитала.
– Якийсь Дозмаров Сергій. Знаєш такого?
Після довгого мовчання Світлана нарешті спромоглася видавити із себе: “Я передзвоню пізніше”, і від’єдналася. Але коли вона й через кілька днів не зателефонувала, Віра разом з дружиною Сергія мусили знову їй нагадати про себе і тепер вже запросили на зустріч. Відповідь була такою ж: “Я передзвоню”, і короткі гудки на тому кінці дроту. Певно, важко було наважитися, але вона таки змогла це зробити…
– Це квартира Дозмарових? – спитав жіночий голос російською мовою. – Можна Сергія почути? Це тітка турбує… Тобто дружина його рідного дядька Ігоря.
– Можна, – ледве вимовила від хвилювання, але, глянувши на чоловіка, вирішила не шокувати його новиною, а попередньо підготувати. Тому сказала, що він вийшов. І домовилася, щоб жінка знову передзвонила нам увечері. Сергій тоді довго впирався, казав, що не буде ні з ким говорити, що йому ніхто не потрібен, та я наполягла.
Виявилося, у тому молдавському селі Баймаклія живе двоюрідна бабуся Сергія – тітка його матері. Отримавши зворушливого, але дивного листа з Волині, кинулася шукати хоч когось з родини. Їй вдалося знайти адресу лише свого племінника Ігоря з Криму і, як з’ясувалося пізніше, рідного дядька Сергія.
На диво, Ігор залишився єдиним з рідні, хто знав про таємницю своєї сестри Світлани. Відразу здогадавшись про причину пошуків, негайно попросив дружину (бо сам був на заробітках в Москві) зателефонувати Сергію і запросити його у гості. В Крим до нових родичів Дозмарови подалися всією сім’єю. Цікаво, що Сергія впізнали одразу, ще на пероні, зауваживши, що він дуже схожий на матір. Галя розповідає, що приймали їх чудово, всі відразу заприятелювали. І при першій нагоді, як тільки Сергій пішов із сином прогулятися містом, його тітка негайно набрала номер телефону у Донецькій області. Там, в місті Докучаєвськ, жила його мати.
– Свєта, нас хтось розшукує, – почала жінка здалеку.
– Хто? – відразу спитала.
– Якийсь Дозмаров Сергій. Знаєш такого?
Після довгого мовчання Світлана нарешті спромоглася видавити із себе: “Я передзвоню пізніше”, і від’єдналася. Але коли вона й через кілька днів не зателефонувала, Віра разом з дружиною Сергія мусили знову їй нагадати про себе і тепер вже запросили на зустріч. Відповідь була такою ж: “Я передзвоню”, і короткі гудки на тому кінці дроту. Певно, важко було наважитися, але вона таки змогла це зробити…
Пам’ять про покинуту дитину – торт на свято Юрія
– Коли свекруха приїхала, Сергія якраз не було – пішов із сином на футбол, – пригадує ті хвилюючі події Галина. – Вона зайшла в квартиру, привіталася, витерла сльозу і відразу почала казати щось про те, що не живе шикарно. І сина, мовляв, не шукала ніколи саме тому, що нічого дати йому не зможе. Я слухала-слухала, і мусила перебивати. “По-перше, – кажу їй, – ми приїхали не за подачками. Маємо хліб і до хліба, працюємо. Просто не по-людськи це: жити, і не знати своїх коренів! Тому й почали шукати вас.” Вона заспокоїлася і трохи розповіла про чоловіка, який кілька років тому помер, про двох дорослих синів. Видно було, що вона дуже хвилюється. Ковтала таблетки, бо тиск – за 200, і все у вікно виглядала: чи не видно, чи не йде? Ходила, ходила, і тут, ніби з останніх сил, видихнула: “Идет…” Сергій зайшов і від несподіванки став як вкопаний, зблід, а вона повільно так підійшла і каже: “Здравствуй, сынок”. Через якусь мить: “Ты только не плачь”, – а сама, вже ридаючи, міцно-міцно обняла його.
Увечері за святковим столом 53-річна жінка розповіла про своє життя.
Дитинство Світлани проходило в Молдавії. Її мати померла під час пологів, народжуючи брата. Батько не довго тужив: покинув своїх і одружився на жінці з двома дітьми. Їх з братом виховувала бабуся з дідусем. Так сталося, що у 16 років Світлана народила хлопчика. І саме в той час, як вона лежала в пологовому будинку, батько дитини одружувався з іншою. Сергій жив біля мами півтора року. Люляв його і дядько Ігор, який був всього на вісім років старший за племінника. Але життя, як розповідала Світлана, було нестерпним. Байстрям їй допікали майже всі родичі в селі. І якось почувши, що молодь набирають на роботу в Донецьку область, пішла на відчайдушний крок. Залишила хлопчика у дитбудинку “на якийсь час” і поїхала. Через три місяці навідалася, а наступного разу змогла приїхати лише через півроку. І почула, що її Сергійка вже… всиновили. (Принаймні таку версію вона розповіла сину і невістці). Без зайвих розпитувань вона повернулася і пішла, гріючи себе думкою: якщо всиновили, значить, люди багаті, які хочуть мати дітей. І більше шукати не стала. Повернулася в Донецьку область, вийшла заміж, народила ще двох синів. Про свою таємницю розповіла тільки чоловіку, щоб потім не виникало зайвих конфліктів, а от сини не знали про існування старшого брата. Один з них, до речі, відразу визнав Сергія, телефонує йому постійно, а от другий – ніяк.
Питаю у Галини, як Сергій ставиться до матері?
– Звичайно, визнав, навіть кілька разів називав мамою. Але якось мені казав, що вона не стала поки що рідною для нього. Це ж не жарти – жив без неї майже 36 років! Хоча вона дуже добре до нас ставиться, у травні приїжджала в гості. Зараз постійно дзвонить. От дочці Наташі на день народження прислала посилку. “Навіщо ви, – казала їй по телефону, – оце тратилися, живете ж на одну зарплату”. Ну, як же, відповіла мені, я ж вам не чужа! І хвалиться, що тепер у неї є чотири внуки.
Увечері за святковим столом 53-річна жінка розповіла про своє життя.
Дитинство Світлани проходило в Молдавії. Її мати померла під час пологів, народжуючи брата. Батько не довго тужив: покинув своїх і одружився на жінці з двома дітьми. Їх з братом виховувала бабуся з дідусем. Так сталося, що у 16 років Світлана народила хлопчика. І саме в той час, як вона лежала в пологовому будинку, батько дитини одружувався з іншою. Сергій жив біля мами півтора року. Люляв його і дядько Ігор, який був всього на вісім років старший за племінника. Але життя, як розповідала Світлана, було нестерпним. Байстрям їй допікали майже всі родичі в селі. І якось почувши, що молодь набирають на роботу в Донецьку область, пішла на відчайдушний крок. Залишила хлопчика у дитбудинку “на якийсь час” і поїхала. Через три місяці навідалася, а наступного разу змогла приїхати лише через півроку. І почула, що її Сергійка вже… всиновили. (Принаймні таку версію вона розповіла сину і невістці). Без зайвих розпитувань вона повернулася і пішла, гріючи себе думкою: якщо всиновили, значить, люди багаті, які хочуть мати дітей. І більше шукати не стала. Повернулася в Донецьку область, вийшла заміж, народила ще двох синів. Про свою таємницю розповіла тільки чоловіку, щоб потім не виникало зайвих конфліктів, а от сини не знали про існування старшого брата. Один з них, до речі, відразу визнав Сергія, телефонує йому постійно, а от другий – ніяк.
Питаю у Галини, як Сергій ставиться до матері?
– Звичайно, визнав, навіть кілька разів називав мамою. Але якось мені казав, що вона не стала поки що рідною для нього. Це ж не жарти – жив без неї майже 36 років! Хоча вона дуже добре до нас ставиться, у травні приїжджала в гості. Зараз постійно дзвонить. От дочці Наташі на день народження прислала посилку. “Навіщо ви, – казала їй по телефону, – оце тратилися, живете ж на одну зарплату”. Ну, як же, відповіла мені, я ж вам не чужа! І хвалиться, що тепер у неї є чотири внуки.
***
На свято Юрія Світлана Дозмарова (прізвище вона, до речі, не міняла, виходячи заміж) завжди пекла великого торта. З року в рік. І сини, і рідня весь час допитувалися: чому саме на це свято? Відмахувалася, шукала різні відмовки. Правда відкрилася лише через тридцять з лишком років. У цей день, шостого травня, народився її… первісток Сергій.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
