Артист Микола Гнатюк вигравав на весіллях
Миколу Гнатюка не так уже й часто можна побачити на телеекранах. Визнаючи переваги телебачення, співак все-таки ніяк не може змиритися з його недоліками. Особливо духовно-морального напрямку. Бо відчуває внутрішню потребу глибше вникнути в духовний світ. Той, хто цікавиться його творчістю, знає, що вийшли компакт-диски із духовними піснями, один з них називається „Господи, спаси і сохрани!” Як тепер поживає кумир радянських жінок?
– Якщо не секрет, до Німеччини їздите часом не через сімейні обставини?
– Та все ви знаєте... Цікаво: коли йду на пару із сином чи то в Києві, чи у Львові, чи у Криму, мене часто запитують: „Це той, що в Німеччині живе?” Звичайно, той. Трапилося так, що моя перша (й остання) дружина поїхала до Німеччини. Причому, без моєї згоди та дозволу. Забрала із собою сина. Я, звичайно, розумію її материнські почуття, але на моєму серці від її вчинку – печальний осад. Ось у такому становищі я зараз. Але сина дуже люблю, допомагаю йому, чим можу. А заодно плекаю одну з найзаповітніших мрій – аби син обов’язково повернувся в Україну, на батьківську землю, і щоб він обов’язково був віруючою людиною.
– Пане Миколо, доводилося не раз по телебаченню та радіо чути, як опоненти Вам дорікали, що під час помаранчевої революції Ви опинилися „по ту сторону барикад”. То де ж Ви були насправді?
– Ні (сміється), насправді я був „по ту сторону кордону”. До речі, якось до мене зателефонував відомий композитор та співак Микола Мозговий і запитав те саме: „Ну де ти був? Ти мав співати на Майдані... Треба було залишитися”. Можливо... Але я повторюю: як людина віруюча, я був там, де церква, на що отримав благословення...
– А хто дав Вам благословення на творчість?
– Звичайно, батьки. Пам’ятаю: якось приїхав додому (народився я на Житомирщині), а мама дає мені якийсь папірець. Там – текст народної пісні. З’ясувалося, мама десь її почула, сподобала і ходила до людей, щоб переписати слова.
Довго вона мене „муштрувала” – коли ти, мовляв, заспіваєш цю пісню. Я все чомусь відтягував, віддавав перевагу іншим мело-діям, а потім під „маминим натиском” не встояв – взяв та й заспівав. Це була пісня „Повій, вітре”. Вона і тепер – одна з основних у моєму репертуарі.
Що стосується батька, то це, по суті, він направив мене на співочий путь. Батько якось у Рівному допомагав одному викладачеві облаштовувати квартиру, а під час розмови усе вихвалявся, який у нього син співучий. „Якщо так, – порадив рівнянин, – то нехай спробує вступати на „музпед” (було таке відділення у педагогічному інституті). Я прислухався до батька, спробував – і вступив.
– Виходить, що Рівне для Вас не чуже, не далеке, а рідне й близьке...
– Так. Рівне знаю, як свої п’ять пальців. Воно завжди мене приваблювало. Манить і зараз. Навіть уві сні. Повірте: якось мені декілька ночей підряд снився один і той же сон і чувся один і той же голос: „Ти, Миколо, ще не склав одного заліку. Приїжджай – і складай”.
До чого, думаю, цей сон?.. Аж потім здогадався – це ж треба поїхати у Рівне з концертом. Поїхав – надалі сон як рукою зняло.
А ще пам’ятаю, як у Рівному починав свою естрадну діяльність. Знаєте, як? Грали з ансамблем на весіллях. І я був там барабанщиком...
– Так ось звідки бере початки відома Ваша пісня „Барабан был плох”?..
– Ні-ні. Це вже інша історія. Через „Барабана” я, по суті, познайомився з великим маестро Раймондом Паулсом. Причому, спочатку заочно. Якось Раймонд Вальдемарович прислав на радіо декілька нових пісень. Мовляв, трапляться хороші виконавці – запропонуйте їм. Мені й запропонували. А виконував я її завжди так, ніби сам сидів за барабаном і вибивав дріб...
– Бачте, як Вам легко дістався „Барабан”. Тепер, кажуть, щоб поповнити репертуар, співакові доводиться за хорошу пісню викласти хорошу суму...
– Час, звичайно, змінюється. Але все залежить від людини, її душі, щирості. Ось, наприклад, є такий композитор Любомир Якима. Він живе високо в Карпатах. І це йому належить авторство знаменитої „Смереки”, яка заодно стала і моєю візитною карткою. Так ось, заїжджаємо якось до Любомира. Привезли йому гроші за пісню. А він нам: „Та ви що, хлопці, це я вам ще повинен подякувати та віддячити за те, що пісня живе і звучить...” Тож нехай читачам вашої газети пісня вселяє у серця лише радість.
– Та все ви знаєте... Цікаво: коли йду на пару із сином чи то в Києві, чи у Львові, чи у Криму, мене часто запитують: „Це той, що в Німеччині живе?” Звичайно, той. Трапилося так, що моя перша (й остання) дружина поїхала до Німеччини. Причому, без моєї згоди та дозволу. Забрала із собою сина. Я, звичайно, розумію її материнські почуття, але на моєму серці від її вчинку – печальний осад. Ось у такому становищі я зараз. Але сина дуже люблю, допомагаю йому, чим можу. А заодно плекаю одну з найзаповітніших мрій – аби син обов’язково повернувся в Україну, на батьківську землю, і щоб він обов’язково був віруючою людиною.
– Пане Миколо, доводилося не раз по телебаченню та радіо чути, як опоненти Вам дорікали, що під час помаранчевої революції Ви опинилися „по ту сторону барикад”. То де ж Ви були насправді?
– Ні (сміється), насправді я був „по ту сторону кордону”. До речі, якось до мене зателефонував відомий композитор та співак Микола Мозговий і запитав те саме: „Ну де ти був? Ти мав співати на Майдані... Треба було залишитися”. Можливо... Але я повторюю: як людина віруюча, я був там, де церква, на що отримав благословення...
– А хто дав Вам благословення на творчість?
– Звичайно, батьки. Пам’ятаю: якось приїхав додому (народився я на Житомирщині), а мама дає мені якийсь папірець. Там – текст народної пісні. З’ясувалося, мама десь її почула, сподобала і ходила до людей, щоб переписати слова.
Довго вона мене „муштрувала” – коли ти, мовляв, заспіваєш цю пісню. Я все чомусь відтягував, віддавав перевагу іншим мело-діям, а потім під „маминим натиском” не встояв – взяв та й заспівав. Це була пісня „Повій, вітре”. Вона і тепер – одна з основних у моєму репертуарі.
Що стосується батька, то це, по суті, він направив мене на співочий путь. Батько якось у Рівному допомагав одному викладачеві облаштовувати квартиру, а під час розмови усе вихвалявся, який у нього син співучий. „Якщо так, – порадив рівнянин, – то нехай спробує вступати на „музпед” (було таке відділення у педагогічному інституті). Я прислухався до батька, спробував – і вступив.
– Виходить, що Рівне для Вас не чуже, не далеке, а рідне й близьке...
– Так. Рівне знаю, як свої п’ять пальців. Воно завжди мене приваблювало. Манить і зараз. Навіть уві сні. Повірте: якось мені декілька ночей підряд снився один і той же сон і чувся один і той же голос: „Ти, Миколо, ще не склав одного заліку. Приїжджай – і складай”.
До чого, думаю, цей сон?.. Аж потім здогадався – це ж треба поїхати у Рівне з концертом. Поїхав – надалі сон як рукою зняло.
А ще пам’ятаю, як у Рівному починав свою естрадну діяльність. Знаєте, як? Грали з ансамблем на весіллях. І я був там барабанщиком...
– Так ось звідки бере початки відома Ваша пісня „Барабан был плох”?..
– Ні-ні. Це вже інша історія. Через „Барабана” я, по суті, познайомився з великим маестро Раймондом Паулсом. Причому, спочатку заочно. Якось Раймонд Вальдемарович прислав на радіо декілька нових пісень. Мовляв, трапляться хороші виконавці – запропонуйте їм. Мені й запропонували. А виконував я її завжди так, ніби сам сидів за барабаном і вибивав дріб...
– Бачте, як Вам легко дістався „Барабан”. Тепер, кажуть, щоб поповнити репертуар, співакові доводиться за хорошу пісню викласти хорошу суму...
– Час, звичайно, змінюється. Але все залежить від людини, її душі, щирості. Ось, наприклад, є такий композитор Любомир Якима. Він живе високо в Карпатах. І це йому належить авторство знаменитої „Смереки”, яка заодно стала і моєю візитною карткою. Так ось, заїжджаємо якось до Любомира. Привезли йому гроші за пісню. А він нам: „Та ви що, хлопці, це я вам ще повинен подякувати та віддячити за те, що пісня живе і звучить...” Тож нехай читачам вашої газети пісня вселяє у серця лише радість.
Розмовляв Сергій НОВАК
| Comments: |
