Сусідки ворогують через три метри землі
Кажуть, краще мати доброго сусіда, ніж поганого родича. Бо до кого найперше йдуть по допомогу ті, хто живе через тин? До сусіда. Куди ввечері можна зайти на чашку чаю? До сусіда. З ким зранку можна перекинутися кількома словами і побажати “Доброго дня”? З тим, з ким живеш по сусідству. Однак жительки міста Любомль, що на Волині, Алла Гарифуліна та Ірина Куць давно перестали жити в добросусідстві. Хоча їх до цього вже неодноразово закликала міська рада.
10 літ ходила по двору, а тепер заборонили
До редакції “Вісника і Ко” звернулася Алла Гарифуліна з листом такого змісту: “У 1995 році я купила півбудинку на вулиці Незалежності, 7, кв.1. У мене був спільний двір з Іриною Куць. У нас виникали непорозуміння, але я дотримувалася добросусідства. Але два роки тому, коли син на цьому спільному подвір’ї поставив машину, сусід почав виганяти його на проїжджу частину. А тепер не дає заїхати викачати каналізаційні стоки, не дозволяє у двір завезти дрова. Зараз під моїми вікнами сусід закопав стовпи, і мої східці впираються просто в них (очевидно, Куці планують звести загорожу). Вже й комісії різні були. Навіть суд відбувся. Рішення винесли на користь Ірини Куць. Як мені бути далі? Я проживаю одна, захисту чекати нізвідки. Всі, хто до мене приходить, дивуються: як може чужа загорожа стояти за півтора метра від моїх вікон і впритул до східців? Як тут ходити?”
Звісно, непорозумінь між сусідами в житті вистачає, але щоб вони ділили якихось три метри? І ось ми в Любомлі на вулиці Незалежності. Двоквартирний комунальний будинок, де мешкає Алла Віталіївна, буквально за кілька метрів від приватної оселі Ірини Куць. Дивуєшся, як колись будували – впритул хата до хати. І, мабуть, не виникало б непорозумінь, якби не ця тіснота.
– Я прожила тут 12 років, і проблем не виникало, – зі сльозами на очах каже Алла Гарифуліна, яка зустріла нас на порозі будинку, – бо був спільний двір. А спір почався два роки тому. І ось вже перед моїм порогом бачите металеві стовпи… Сусіди цього року востаннє змилостивилися: я їм заплатила, і вони впустили машину, щоб викачала непотріб з каналізаційної ями. А як далі буде? Ще й дров на зиму не завезла, бо немає як. Тут немає чого ділити. Хотілося б, щоб цей заїзд був спільним. А подивіться, де мені ходити? Понад дахом своєї хати? Взимку будуть налипати бурульки – це ж так ходити не дозволяється за технікою безпеки. А якщо, не дай Боже, якась біда, то чи зможе на подвір’я заїхати “швидка” або пожежне авто?
– Я – уродженець Любомля, але живу в Києві. Приїхав сюди до Алли в гості. Мене дивує, що чужа огорожа за півтора метра від вікна, – додав Костянтин Пікульський, який чув нашу розмову. – Хіба не можна було ви-рішити справу мировою угодою? Інтереси сусідів не постраждають, якщо моя родичка буде ходити, як ходила. Та й машина приїжджає тільки тоді, коли потрібно дрова привезти і каналізацію вичистити. Не знаю, як можна так із сусідами поступати.
Звісно, непорозумінь між сусідами в житті вистачає, але щоб вони ділили якихось три метри? І ось ми в Любомлі на вулиці Незалежності. Двоквартирний комунальний будинок, де мешкає Алла Віталіївна, буквально за кілька метрів від приватної оселі Ірини Куць. Дивуєшся, як колись будували – впритул хата до хати. І, мабуть, не виникало б непорозумінь, якби не ця тіснота.
– Я прожила тут 12 років, і проблем не виникало, – зі сльозами на очах каже Алла Гарифуліна, яка зустріла нас на порозі будинку, – бо був спільний двір. А спір почався два роки тому. І ось вже перед моїм порогом бачите металеві стовпи… Сусіди цього року востаннє змилостивилися: я їм заплатила, і вони впустили машину, щоб викачала непотріб з каналізаційної ями. А як далі буде? Ще й дров на зиму не завезла, бо немає як. Тут немає чого ділити. Хотілося б, щоб цей заїзд був спільним. А подивіться, де мені ходити? Понад дахом своєї хати? Взимку будуть налипати бурульки – це ж так ходити не дозволяється за технікою безпеки. А якщо, не дай Боже, якась біда, то чи зможе на подвір’я заїхати “швидка” або пожежне авто?
– Я – уродженець Любомля, але живу в Києві. Приїхав сюди до Алли в гості. Мене дивує, що чужа огорожа за півтора метра від вікна, – додав Костянтин Пікульський, який чув нашу розмову. – Хіба не можна було ви-рішити справу мировою угодою? Інтереси сусідів не постраждають, якщо моя родичка буде ходити, як ходила. Та й машина приїжджає тільки тоді, коли потрібно дрова привезти і каналізацію вичистити. Не знаю, як можна так із сусідами поступати.
Все почалося з ремонту тротуару?
Цю розмову чула й Ірина Миколаївна, яка навела свої аргументи:
– До мене тут жила моя бабуся, – каже Ірина Куць. – Ми з сім’єю тут мешкаємо з 1984 року. Заїзд був спільний, і ми огорожу не ставили. Коли ж прийшла Гарифуліна, я навіть не знала, що ця квартира продавалася. Вона придбала із сином квартиру, і я розгородила в’їзд та дозволила їм заїжджати. Ніби не було проблем. Двір цей не був облаштований. Мій чоловік звернувся з пропозицією до Алли разом його відремонтувати. Однак вона відмовилася. Чоловік два роки тому зацементував подвір’я. Пам’ятаю,було ще все свіже, ще не висох цемент, як одного вечора заїжджає на подвір’я ЗіЛ – сусідка везе дрова. Весь ремонт зійшов нанівець, а вона навіть не вибачилася.
Схоже, відтоді між сусідами з’явилася неприязнь, яка переросла в конфлікт.
– Ми маємо технічну документацію на приватизацію земельної ділянки для обслуговування господарських споруд згідно з рішенням міської ради, і цей заїзд наш, – продовжила Ірина. – У мене є всі документи. Тут вже стільки комісій було… А в Алли Віталіївни є в’їзд з боку її сусідів, які мешкають з нею через стіну. Це ж був комунальний будинок на дві квартири зі спільним заїздом. А в нас приватний будинок. І за нашою хатою майже в стіну також впирається чужа огорожа. Тут навіть луцькі представники з архітектури приїжджали і також підтвердили, що цей заїзд розміщений у межах земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні мешканців будинку №5 (тобто нашого), і рекомендували Гарифуліній відновити колишній заїзд. До речі, за нього я чесно плачу податок.
Однак сесія міської ради винесла рішення: двір залишити спільним. Куць звернулася до суду, котрий постановив її позов задовольнити частково, а рішення сесії Любомльської міської ради визнав незаконним і скасував. Гарифуліна звернулася до апеляційного суду, однак він залишив рішення районного без змін.
Та й далі злагоди між сусідами немає. Ірина Куць не бажає укладати мирову угоду з Аллою Гарифуліною, яка лише хоче, щоб під її вікнами не стояла чужа огорожа.
Спір виник і щодо веранди Гарифуліної, яка буцімто колись виходила у цей спірний двір. Як підтвердила мешканка будинку №7 пенсіонерка Рима Каганюк, яка живе тут більше сорока років, а нині – через стіну з Гарифуліною, що колись це дійсно було так. Жінка запевнила, що заїзду з її боку не було, а попередній мешканець, у якого купила квартиру Алла Віталіївна, також користувався спільним з Куцями в’їздом.
– До мене тут жила моя бабуся, – каже Ірина Куць. – Ми з сім’єю тут мешкаємо з 1984 року. Заїзд був спільний, і ми огорожу не ставили. Коли ж прийшла Гарифуліна, я навіть не знала, що ця квартира продавалася. Вона придбала із сином квартиру, і я розгородила в’їзд та дозволила їм заїжджати. Ніби не було проблем. Двір цей не був облаштований. Мій чоловік звернувся з пропозицією до Алли разом його відремонтувати. Однак вона відмовилася. Чоловік два роки тому зацементував подвір’я. Пам’ятаю,було ще все свіже, ще не висох цемент, як одного вечора заїжджає на подвір’я ЗіЛ – сусідка везе дрова. Весь ремонт зійшов нанівець, а вона навіть не вибачилася.
Схоже, відтоді між сусідами з’явилася неприязнь, яка переросла в конфлікт.
– Ми маємо технічну документацію на приватизацію земельної ділянки для обслуговування господарських споруд згідно з рішенням міської ради, і цей заїзд наш, – продовжила Ірина. – У мене є всі документи. Тут вже стільки комісій було… А в Алли Віталіївни є в’їзд з боку її сусідів, які мешкають з нею через стіну. Це ж був комунальний будинок на дві квартири зі спільним заїздом. А в нас приватний будинок. І за нашою хатою майже в стіну також впирається чужа огорожа. Тут навіть луцькі представники з архітектури приїжджали і також підтвердили, що цей заїзд розміщений у межах земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні мешканців будинку №5 (тобто нашого), і рекомендували Гарифуліній відновити колишній заїзд. До речі, за нього я чесно плачу податок.
Однак сесія міської ради винесла рішення: двір залишити спільним. Куць звернулася до суду, котрий постановив її позов задовольнити частково, а рішення сесії Любомльської міської ради визнав незаконним і скасував. Гарифуліна звернулася до апеляційного суду, однак він залишив рішення районного без змін.
Та й далі злагоди між сусідами немає. Ірина Куць не бажає укладати мирову угоду з Аллою Гарифуліною, яка лише хоче, щоб під її вікнами не стояла чужа огорожа.
Спір виник і щодо веранди Гарифуліної, яка буцімто колись виходила у цей спірний двір. Як підтвердила мешканка будинку №7 пенсіонерка Рима Каганюк, яка живе тут більше сорока років, а нині – через стіну з Гарифуліною, що колись це дійсно було так. Жінка запевнила, що заїзду з її боку не було, а попередній мешканець, у якого купила квартиру Алла Віталіївна, також користувався спільним з Куцями в’їздом.
Найкращий вихід – сервітут
Прокоментувати ситуацію попросили заступника начальника відділу земельних ресурсів Анатолія Івановича Дитину:
– Згідно зі 158 статтею Земельного кодексу вирішення ось таких земельних питань у межах населеного пункту є компетенцією органів місцевого самоврядування, а в цьому випадку – Любомльської міської ради. Цей спір неодноразово розглядався міською радою, було судове засідання. Гарифуліна проживає у двоквартирному будинку, Куць мешкає в індивідуальному, і в неї є рішення виконкому Любомльської міської ради 1994 року про приватизацію земельної ділянки. На сьогодні розробляються документи про право власності на ту земельну ділянку. Але Куць вона була передана згідно з декретом Кабінету Міністрів, і тоді регламентувалося, що приватизувати земельну ділянку можна з подальшим виготовленням державного акту, що вона й робить.
– Але ж спір не вичерпано… Які у кого шанси?
– У цьому випадку може бути накладено сервітут на спільний заїзд. (Сервітут – підпорядкованість, повинність. Визнане законодавчо право користуватися чужим майном у певних межах: право проходу, проїзду через сусідній земельний наділ. Існує навіть міжнародний сервітут на обмеження суверенітету однієї держави на користь іншої щодо пропускання через свою територію збройних сил, користування дорогами, повітряним простором – авт.). Тобто дві сусідки можуть укласти договір про те, що будуть використовувати спільний заїзд (у якому буде обумовлено про плату для Гарифуліної за цей проїзд). Якщо такої згоди обоє не дійдуть, то сервітут може встановити суд. А ще треба надіслати запит в обласний архів, чи є там проект забудови будинку №7, чи дійсно на той бік був заїзд? Куць права в тому, що у неї є рішення про приватизацію. Хоча міська рада має підписати акт про погодження меж, які ще й погоджуються із сусідами. А останні, як бачимо, конфліктують.
– Скільки я на цій посаді працюю, стільки між цими сусідками існує конфлікт за в’їзд, – сказав Юрій Ничепорук, землевпорядник міської ради. – Документів про забудову будинку №7 не збереглося навіть в обласному архіві. Тому питання далі розглядатиметься. Найкраще – це порозумітися самим сусідкам. Хоча ми – за сервітут.
Обидві жінки по-своєму праві. Гарифу-ліна купила квартиру і дійсно хоче вільно ступати на свій поріг, не впираючись носом у глуху огорожу. А її у будь-який час можуть встановити сусіди, адже металеві стовпи вже закопані. Мабуть, кожен би волав про допомогу, дивлячись з вікон на залізяки під своїми стінами. З іншого боку, Куць відстоює своє право власника земельної ділянки. Але ж, зрештою, є людські закони. Закони добросусідства. І в цьому випадку, як запевнили землевпорядники, був би правильним один вихід – сервітут, тобто щоб заїзд залишався спільним (стовпи чомусь встановлені тільки перед вікнами Гарифуліної, а далі, на городі, їх уже немає). І невже три метри землі варті нервів, які дві сусідки витрачають, шукаючи кожна своєї правди?
– Згідно зі 158 статтею Земельного кодексу вирішення ось таких земельних питань у межах населеного пункту є компетенцією органів місцевого самоврядування, а в цьому випадку – Любомльської міської ради. Цей спір неодноразово розглядався міською радою, було судове засідання. Гарифуліна проживає у двоквартирному будинку, Куць мешкає в індивідуальному, і в неї є рішення виконкому Любомльської міської ради 1994 року про приватизацію земельної ділянки. На сьогодні розробляються документи про право власності на ту земельну ділянку. Але Куць вона була передана згідно з декретом Кабінету Міністрів, і тоді регламентувалося, що приватизувати земельну ділянку можна з подальшим виготовленням державного акту, що вона й робить.
– Але ж спір не вичерпано… Які у кого шанси?
– У цьому випадку може бути накладено сервітут на спільний заїзд. (Сервітут – підпорядкованість, повинність. Визнане законодавчо право користуватися чужим майном у певних межах: право проходу, проїзду через сусідній земельний наділ. Існує навіть міжнародний сервітут на обмеження суверенітету однієї держави на користь іншої щодо пропускання через свою територію збройних сил, користування дорогами, повітряним простором – авт.). Тобто дві сусідки можуть укласти договір про те, що будуть використовувати спільний заїзд (у якому буде обумовлено про плату для Гарифуліної за цей проїзд). Якщо такої згоди обоє не дійдуть, то сервітут може встановити суд. А ще треба надіслати запит в обласний архів, чи є там проект забудови будинку №7, чи дійсно на той бік був заїзд? Куць права в тому, що у неї є рішення про приватизацію. Хоча міська рада має підписати акт про погодження меж, які ще й погоджуються із сусідами. А останні, як бачимо, конфліктують.
– Скільки я на цій посаді працюю, стільки між цими сусідками існує конфлікт за в’їзд, – сказав Юрій Ничепорук, землевпорядник міської ради. – Документів про забудову будинку №7 не збереглося навіть в обласному архіві. Тому питання далі розглядатиметься. Найкраще – це порозумітися самим сусідкам. Хоча ми – за сервітут.
Обидві жінки по-своєму праві. Гарифу-ліна купила квартиру і дійсно хоче вільно ступати на свій поріг, не впираючись носом у глуху огорожу. А її у будь-який час можуть встановити сусіди, адже металеві стовпи вже закопані. Мабуть, кожен би волав про допомогу, дивлячись з вікон на залізяки під своїми стінами. З іншого боку, Куць відстоює своє право власника земельної ділянки. Але ж, зрештою, є людські закони. Закони добросусідства. І в цьому випадку, як запевнили землевпорядники, був би правильним один вихід – сервітут, тобто щоб заїзд залишався спільним (стовпи чомусь встановлені тільки перед вікнами Гарифуліної, а далі, на городі, їх уже немає). І невже три метри землі варті нервів, які дві сусідки витрачають, шукаючи кожна своєї правди?
Марія ДУБУК,
Волинська область
| Comments: |
