Били гумовими палицями і після бані кидали на мороз

Друга світова війна забрала життя близько 200 мешканців Радович, а саме село окупанти перетворили на попелище. Такою неймовірно жорстокою була їхня помста за програний бій з підрозділами УПА. Люди розсіялися по ближніх і віддалених селах, згодом повернулися, тулилися у наспіх збудованих землянках, як могли, спиналися на ноги. Але поневіряння не закінчувалися ще довго, бо за “чистку” взялося НКВС зі своїми прихвостнями. У 1950 році засудили і ні в чому не винну Оксану Наумук.

Оббрехав односельчанин

Вона жила з батьками та братом на хуторі Забашти, під самісіньким лісом, але зовсім недалеко від Радович. Працювала бригадиром у лісництві і тієї зловісної зими заготовляла з дванадцятьма дівчатами соснові шишки. Вечорами в село ходити боялася, навіть коли там демонстрували кінофільми. Сиділа вдома, завжди знаходила якусь роботу. І ось одного такого вечора в хату забігли сусіди Іван Сачик та Микола Ткачук. І з порога: “У селі щось горить!”
З розповіді Оксани Фотіївни Наумук:
– У чому була, вискочила з батьком надвір. У відсвітах далекого полум’я можна було розгледіти метушливі постаті людей. Значить, пожежу уже гасили. Брат із сусідами також поспішили до озера. То горів колгоспний корівник. Пошкодувала корову, яку кілька днів  тому відвели до колгоспу. Люди встигли її відв’язати, але вона чомусь вернулася туди і згоріла разом з іншими. А через день чи два до нас прийшов посильний із сільради і сказав, що мене кличуть у купичівське лісництво. Подумала собі: “Мабуть, треба здати відомість за місяць”. Однак у конторі сиділи два незнайомі чоловіки у цивільному. Розмова була короткою: “Ти заарештована”. І на відкритій машині, накинувши зверху плащ-палатку, повезли в Турійськ.
У райвідділі НКВС за дівчину взялися слідчі Рогозін і Тюленев. Особливо лютував перший, котрий сфабрикував уже не одну справу.
– Бив кулаками, ногами по голові, вухах. Я відлітала до стіни, падала. І все кричав: “Зізнавайся!” Казала, що зовсім не була в селі, мовляв, у сусідів хутірських запитайте. А він своє: “Ти підпалила”. Тюленев якось пошкодував мене і сказав, що все одно буду сидіти, бо на мене написав донос односельчанин Іван Солонь. І навіть зачитав той папір. Солонь брехав, що коли біля нашого хутора орали поле трактори, я нібито випросила у механізаторів відро солярки. А потім разом з бандерівцями облила корівник і підпалила. Але навіть коли приїхав слідчий з Луцька, я такого гріха не могла взяти на душу, бо нічого подібного не робила.
Поневіряння Оксани продовжилося в Луцьку. Довго тримали в камері, де не можна було ні сісти, ні тим більше лягти – стільки туди впихнули дівчат і жінок. Одна з них розповіла про страшну 21-шу камеру. Мовляв, якщо покличуть туди, то прощайся з білим світом. На третій день радовичанку в ту камеру й забрали.
– Там цілу ніч били гумовими палицями. Кров йшла вухами, ротом, носом. Непритомніла, а коли очунювала, знову били. Як вкинули назад у камеру, стояти вже не могла. Дівчата сплітали руки і по черзі підтримували мене. Так тривало три доби. А ще якогось дня повели мене в баню, після чого запроторили в бокс, стіни якого були вкриті шаром інею. Як я там не задубіла, не відаю.

У таборах важила 27 кілограмів

Суд над Оксаною Наумук відбувся 29 березня 1950 року. Дорогою конвоїр порадив їй погоджуватися з будь-яким вироком, ні в якому разі не писати касаційних скарг до Москви. Мовляв, тоді можна буде сподіватися на амністію. А засудили дівчину до 25 літ позбавлення волі. Відбувала незаслужене покарання в Іркутській області.
– Поселили в палатці на 30-градусному морозі. Вночі мої коси примерзли до тієї палатки, як в Луцькому боксі до стіни. На ранок відрубувала ломом. А важила тоді аж… 27 кілограмів. Руки були, як палички, пальці – як соломинки. До роботи дали таку ж виснажену напарницю. Двометровою пилкою, яку чомусь називали баяном, різали дерева. Норми, звісно, виконати не могли, тому нас позбавляли хлібного пайка. Потім поставили мене звозити ліс. Дали коня. Зачіпляла гаком дерево і поганяла. Одного разу кінь чомусь сполошився і понісся з гори. Мене збило деревиною, поволокло донизу. Усю спину знесло аж до кісток. Два місяці лежала в лазареті, поки наросла шкіра. Остаточно не одужала, і мене залишили санітаркою, а потім зовсім комісували й відправили на поселення у Красноярський край. Там працювала у колгоспі під наглядом комендатури. А звільнили мене в 1955 році, розібралися, зняли судимість.
Коли повернулася в Радовичі, дехто ще довго позирав на Оксану Фотіївну скоса. Перешіптувалися: мовляв, дарма не судять. І це надзвичайно ятрило зболену душу. Як на те, лише перед своєю смертю зізнався той, хто насправді підпалив злощасного корівника.
– Палієм виявився рідний дядько хлопця, за якого я вийшла заміж після Сибіру. Провідувала його перед смертю, тільки він просив своїх, щоб обертали до стіни – не міг в очі дивитися. А стукач-односельчанин, з яким раз зустрілася, пробурмотів: “Так Сталін хотів”. І нічого йому за ту брехню не було.

Василь ТРОФИМУК,
Волинська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>