Сім’ю Довжиків знищив кум?

Таких велелюдних похоронів, як за Довжиками, либонь, у цьому селі не бачили зроду-віку. Ще донедавна їхня хата повнилася радістю, нині ж про дружну родину нагадують чотири хрести, що височіють на цвинтарі. А довкола виграють різнобарв’ям вінки – остання шана від друзів і рідних.
Багатьом односельчанам моторошно від самої згадки про ті трагічні події. Хоч вже минуло трохи часу, у Пнівному й досі перешіптуються про страшну біду – Роман, нині третьокурсник Харківської юридичної академії, в одну ніч став круглим сиротою. Родину у юнака відібрав убивця. Підозрюють, людина, яку він не просто добре знав, якій довіряв, навіть по-батьківськи любив.
...Прочиняю хвіртку, й ступаю на велике обійстя. Ошатний білий дім, сад рясніє яблуками, аромат яких розходиться далеко. На подвір’ї акуратно складені дошки, трохи піску й каменю – наче приготовані для будівництва. З буди вибігає пес і голосним гавкотом зустрічає непроханих гостей. Мимоволі хочеться, щоб з хати вийшов господар. Натомість двері прочиняє старенька жінка.
– Добре, що ви приїхали, – крізь сльози промовила бабуся. – А то, здається, про наше велике горе вже зовсім забули.
То мама Ганни Довжик – Христина Карпівна Бігун. Вона зосталася у домі зятя, відколи почула, що діти поїхали кудись і зникли.
Заходимо у вітальню. Христина Карпівна просить дівчаток Олю (племінницю Степана Довжика, дочку його брата Петра) і Таню (онуку, дочку свого сина Віктора), які поки живуть разом зі старенькою, принести родинні альбоми. Гортаємо сторінку за сторінкою – сумну розповідь переплітають яскраві картинки щасливого сімейного життя. Ось Степан з дружиною та дітьми спускається з гір на лижах. Ось – усі разом у квітучому саду біля нової хати. Поряд – фото з останнього Святвечора, який зустрічали разом. Звертаю увагу, що господар тримає склянку із зерном (з житом – уточнила бабуся), у ній – свіча, навколо тата стоять сини – Роман, Ігор та Андрій. Кажуть, звичай у цьому краї такий – треба задути оту свічу й усім той дим вдихнути. Це – на добробут... На іншому знімку бачу Степана Довжика, який тримає білявого хлопчину на руках. Вони радісно усміхаються один одному. Запитую у Христини Карпівни, чия це дитина.
– Це похресник Степана – Дениско, – відповідає бабуся. – Саме його батька підозрюють, що знищив моїх... Фото кума Володі лежить в іншому альбомі.
Не віриться, що так безжально розправитися з цілою сім’єю могла настільки близька їм людина. Слово за слово – і переді мною відкриваються страшні подробиці останніх днів, навіть хвилин життя Довжиків.

– 26 грудня у нас на Волиці (сусіднє село – авт.) був рік по моєму чоловікові Степану, бо я вдова, – розповідає бабуся. – То зять з дочкою і найменший син Андрійко були в нас. Як поїхали, я вже їх більше й не бачила. Але хто тоді думав, що така біда сталася? Так от, пройшло кілька днів, приїжджає до мене зятів брат Микола. Каже, що зайшов до Степана на подвір’я, а там якийсь чоловік дрова рубає. Питає, де господар. А той йому відповідає, що вже двоє діб нікого вдома немає. Почувши це, я швиденько зібралася й поїхала разом з Миколою в Пнівне. По подвір’ї бігав собака, який був настільки голодний, що зірвався з ланцюга. Коли ми підійшли до хати, помітили світло. Я знала, де лежать ключі, тож відчинила двері – а в будинку й справді нема нікого. Тільки прибігли троє котиків, яких хазяї забули випустити, коли виходили з хати. Усі речі були складені акуратно, а ліжка були розстелені. Доньчин ланцюжок лежав на видному місці. “Може, в гостях?” – подумала. Сіла на диван й так прочекала усю ніч.
Та господарі не повернулися ні зранку, ні наступного дня, ні через місяць...
Христина Карпівна взяла до рук фотокартку, з якої усміхалася вся сім’я – і клубок, що підкотився їй до горла, змусив на мить змовкнути.
– На ранок мене охопив жах, – схлипнувши, продовжує жінка. – Це ж кури, індики, кабан – все закрите, реве, хоче їсти. Взялася порядкувати хазяйство. А тут і Роман дзвонить: “Ви мені не кажете нічого, а я все знаю”. У нас одразу думка була різна: може, нема їх, а може, й вернуться. Люди все казали, що поїхали за границю. Але якби вони так зробили, було б занадто добре... Та і як же вони могли поїхати, як їхні заграничні паспорти лишилися вдома?
Спокою не давали й інші припущення. Про те, що з дому поїхали Степан, дружина Ганна та син Андрій, знали майже достеменно (про це найперше свідчила розстелена постіль). Та до останнього ніхто й не здогадувався, коли і звідки зник Ігор. Адже хлопця проводжали у Харків з квитками ще на 17 грудня(!), й у Пнівному відтоді його ніхто не бачив. Тоді їхав не сам – хлопця супроводжував... батьків кум Володя.
– Вони мали сідати в Ківерцях, – пригадує бабуся. – Кум Володя поїхав разом з ним, казав, що десь там пересяде – і на Москву, бо його сім’я в Росії, а мати та брат тут живуть, на Волиці. Я ще спитала Ігоря, куди їде. А він мені: “Я, бабо, – в Харків, за тиждень буду вдома, чекайте”. Він вчився у Харкові в юридичній академії. Потім нам сказали, що вбили Ігорчика 19 грудня, на поїзд він так і не сів.
Хоча зі слів інших родичів стало відомо, що Ігор не мав їхати в Харків (очевидно, юнак хотів заспокоїти бабусю), а мав супроводжувати (кажуть, “слідкувати”) Володю в Росію.

Спочатку рідні – а родина у Довжиків-Бігунів ой яка велика! – взялися за пошуки самотужки. Обдзвонили усіх знайомих, друзів. Адже наближалися свята, й Степан міг поїхати з дружиною та дітьми когось відвідати. Та коли вкотре на іншому кінці слухавки відповіли, що останні дні нікого з них не бачили, рідні звернулися до правоохоронців. Було 30 грудня напередодні Нового 2006-го року.
– До нас звернувся племінник Степана Довжика й повідомив, що нема сім’ї, пропала 27 грудня, – розповідає перший заступник начальника Камінь-Каширського райвідділу міліції Станіслав Козак. – Ми оглянули будинок. Був слідчий, експерт-криміналіст – жодних слідів, крові не виявили, хатні речі лежали акуратно розкладені. Все вказувало на те, що сім’я добровільно закрила двері й поїхала. Після детального опитування знайомих Довжиків та жителів села вдалося встановити, що дружина Ганна була в будинку у вівторок, 27 грудня, о 22.15 – розмовляла по телефону.
Та кримінальну справу порушили не відразу після повідомлення рідних – на це були підстави. Степан Довжик свого часу працював начальником МРЕВ у Камені-Каширському та заступником начальника ДАІ у Хмельницькій області й фігурував у двох кримінальних справах, пов’язаних з незаконним розмитненням автомобілів. Хоч обидві вони були закриті, цей факт наштовхував волинських правоохоронців на думку, що Довжик вирішив виїхати за кордон, побоюючись їх поновлення (те, що закордонні паспорти залишилися вдома, особливо нікого не дивувало, адже сьогодні, маючи зв’язки і гроші, можна виробити дублікати на інше ім’я). Чому ж тоді залишили одного сина, ніхто пояснити не міг.
Доки рідні через невідомість губилися у здогадах, приїхав з Росії й кум Володя. “Дивувався” тому, що сталося, а тоді... попросився переночувати.
– Ми завжди його вважали членом сім’ї, знали, що він добра людина, тиха, – каже Христина Карпівна. – Після Нового року Володя приходив сюди, у дім. Якраз була зятева сестра Люда. Хоч в нього по сусідству є родина, та він завше, скільки не приїжджав сюди у відпуск чи Бог його знає чого, то все тут зупинявся, а не в рідні. І ночує, і поснідає. Жив, бувало, по тижню, навіть по два. І тої ночі ніхто не боронив лишитися. Потім Володя ще приходив раз, вже коли Романко був вдома. Правда, не ночував, лише ступив на подвір’я. Попрощалися, а він тіко сказав: “Як я попаду в Росію, вже мене ніхто не знайде”.