Без даху над головою із сином та донькою
Від скреготу гальм перехожі здригнулися. “Що там? Чергова жертва?” – сипались зусібіч запитання. А літня жінка взяла під руку винуватицю – неушкоджену, проте бліду, з багряними плямами на обличчі. Водій крив небораку двоповерховим матом. “Може, в людини нещастя. А ти чого преш на переході?” – вступилася літня жінка за невдаху та, лагідно взявши її під лікоть, повела на лавчину подалі від небезпеки. Як мати, почала втішати. З очей нещасної бризнули сльози, і потекла сумбурна розповідь про жахливе життя…
– А звідкіля у нас такі красуні з’явилися? – артистичним голосом запитав чи то її, чи свого товариша.
Хотіла звернути убік – і він теж. Так погралися в “розминалки” і не розминулися. На запрошення Миколи та Василя Галінка пішла з ними гуляти в парк. Зрештою, куди діватися дівчині у вихідний у тихому закутку? На кожному кроці з Миколою віталися зустрічні. Виявляється, причиною такої популярності були його золоті руки. Кожен йому вдячний, бо чи то приймача, чи побутову техніку полагодив. Був Микола класним радіотелемайстром.
Навіть у медовий місяць довелося докоряти чоловікові, що гає час над дорожчими за неї схемами. Звичайно, жартома. Зате мав, як на ті нелегкі перебудовні часи, непоганий заробіток. І заклало молоде подружжя фундамент під новий дім. Скоро народила чоловіку первістка. Назвали Сашком. Але батько не зривався серед ночі до колиски немовляти і не дуже переймався материнськими клопотами. Стала помічати, що все частіше приходить напідпитку її Микола. Щедро вгощали його клієнти за полагоджену техніку. На претензії дружини відбивався: “Своїх не пропиваю”.
У великому селищі недобрі чутки мають довші ноги, ніж добрі. Скоро почали доносити до її вух прикрі звістки: зачастив її Микола до своєї матері, котра після смерті чоловіка влаштовувала в хаті п’янки-гулянки. Отож, і сина рідного щедро пригощала. Та ще й завжди поруч з ним опинялася моторна пишногруда молодичка – доньчина подруга Надька. Язичок мала, як бритву. Не раз Миколу підколювала: “Ти холодний, як поліно”, – і пускала бісики. Пускала, і таки допускалася…
Спроби порозмовляти з чоловіком на пікантну тему закінчувалися сварками та скандалами. І чим далі, тим гірше. Одного разу не втрималася й хотіла вже розігнати те п’яне кодло, але на порозі оторопіла. Сива чоловікова мати не в’язала лика і гиготала, гикаючи, як син незграбно лапає сусідку за пазуху. Тікала світ за очі від цього неподобства. Не хотіла показати власних сліз відчаю. І враз осоружним став їй чоловік. То яке він має право її ревнувати і останніми словами обзивати? І дім кис під дощем недобудований, і весь лад у сім’ї гас. Їхала хоч на деякий час до своєї матері, доки та була жива. Але набожна, м’яка серцем жінка, розраджуючи доньку, просила її не розлучатися з чоловіком, бо син залишиться без батька.
Терпіла, скільки могла. Та перед самісіньким Новим роком терпіння її лопнуло. Вона крутилася, як білка в колесі: смажила, парила, пекла і кришила салати, а чоловік, поставивши ялинку, як пішов “на півгодинки” до сусіда, так і пропав. Повернувся додому, звісно, п’яним. І тільки зірвалися з її вуст слова докору, як оскаженів: “То ти, с…, хочеш мною керувати?! Живеш на мої гроші, як у Бога за пазухою. Чому ялинка досі не вбрана?” Не стримавшись від незаслужених образ – вона ж бо і готувала, і прибирала до свята, вступила необачно у суперечку. А що п’яному – море по коліна. Пішли в хід кулаки і тарілки. Весь ве-сільний сервіз перебив, ледве втекла із сином з дому до сусідів.
Рік мордувалися, бо їм суд ніяк не давав розлучення: може, одумаються, підростає ж син. Але ноги самі несли Миколу до матері на п’янку.
Пробувала Галінка поїхати до ворожки. “Тут ні приворотне, ні відвортне зілля не допоможе, дочко. П’яницю, як і горбатого, справить тільки могила”, – сказала, зітхнувши, сільська сивіла і розвела руками.
Кинула все і втекла із сином додому, хоч у батьківській хаті й затісно було.
Галантний і запобігливий Едік вмів жінкам подобатись. Зі своєю першою дружиною Іриною, як жартома казав, розійшлися характерами, як у морі кораблі. Проте пліткарки подейкували, що його краля когось таки мала на тих заробітках в Італії. Інакше не привезла б стільки “зелених”, що й на “тачку” вистачило, і на шикарний дім. До чоловіка Ірина охолола і на словах відпускала його на усі чотири боки, а насправді тримала свого м’якохарактерного на короткому повідку: тільки котрійсь достойній приглянеться, як смикає за той повідок. І сама не гам, і другій не дам, як каже народна приповідка. Через це й життя у зовні благополучного та респектабельного Едіка не склалося. Йому навіть прізвисько дали: Підкаблучник. Та якось пропустила повз вуха пересторогу сестри Галінка. Бо Едік працював з нею на одному заводі, та ще й виявилося, що живуть по сусідству. Як і кожній жінці, їй хотілося тепла і ласки. Розважливий, старший на десять літ кавалер умів обходжувати жінок. То шоколадку принесе, то троянду, і по кафе та барах водив. Помічала: жіноцтво їй заздрить. Та ще й його мати – сільська добродушна жінка – як рідну доньку прийняла нову невістку.
Стали жити разом громадянським шлюбом. А як Галінка завагітніла, то повела мову з чоловіком, що краще їй зробити аборт. Мовляв, ми уже в літах, в обох є діти. Однак Едік твердо стояв на своєму: “ Ні, народжуй!” “Тоді нам потрібно розписатися”, – зауважила. “А що, тільки офіційний штамп у паспорті тримає сім’ю? Чи ти мені не довіряєш?” – дорікнув, пригортаючи до себе кохану. І вона змирилася. Винаймали половину хати поблизу міста, яку господиня обіцяла їм продати, як тільки виробить необхідні документи. А вони збирали на це гроші.
Коли знайшлася у них Даринка, не натішилися обоє своєю красунею. Але чорна заздрість не давала спокою першій дружині Едіка. Владна і підступна, вона почала вбивати між ними клин. То кликала колишнього чоловіка на раду-пораду з приводу доньчиних сімейних проблем, то раптом їй необхідна була чоловіча сила у господарстві. В Едіка все частіше з’являлися якісь поїздки по роботі (а його шеф був добрим приятелем Ірини), то раптом йому нагально треба було відвідати свою маму. Галінці стали переказувати, що готується Ірина виїжджати за кордон і за собою Едіка тягне. Він спочатку впирався, але згодом поступився. Шукав собі виправдання тим, що поїде не разом з дружиною, а самостійно, щоб заробити на дім. У таку брехню важко було повірити, бо й власниця будинку невдовзі поставила ультиматум: “Раз твій чоловік нічого конкретного не каже, то вибирайтеся. У мене є вигідніші покупці”.
Загризлася небога: ні чоловіка, ні квартири, ні роботи. Якби й знайшла підходяще місце, то ні на кого кинути дворічну донечку. Добре, що хоч син закінчив на відмінно школу і вступив без жодних протекцій в університет. Має світлу голову її Сашко, і працьовитий на диво. Вітчим ніколи не брався ні за косу, ні за плуга, а от він в селі жодної роботи не цурається і тітці та дідові допомагає.
Коли якось йшли із сином містом і зустріли п’яну підліткову компанію, що реготала і матюкалася, Сашко, помітивши материнську тривогу, сказав: “Не переживай, я горілки в рот не візьму. У мене на неї алергія, бо відібрала вона моє дитинство. Не треба гризтися. Якось воно буде, мамо. От вивчуся – і буду працювати. Вже й зараз можу підробляти”, – втішав засмучену неньку.
А сьогодні, поїхавши у справах до міста, наштовхнулася на Едіка та Ірину: щасливих і задоволених на новенькому “Опель-Омега”. Мчали у напрямку паспортного столу. Знайомі правду казали, що вони виробляють візи. Значить, втрачає вона Едіка. Все в душі похолонуло, ноги стали дерев’яними. І ступила на жовте світло на вулиці, якою мчали шикарні авто…
Рівненська область
| Comments: |
