Петро Тищук для дітей – як справжнє сонце

...Біда в цю сім’ю прийшла, як-то кажуть, неждано-негадано. Бо хто міг подумати, що Валі, покійної дружини Петра Васильовича, не стане у 29 років, коли приваблювала своєю красою, енергійністю, веселою натурою. Валя одразу впала в око молодому голові колгоспу. Адже вже у 26 років Петра Тищука призначили на таку відповідальну посаду в село Поліське. А вона, студентка Дублянського сільськогосподарського інституту, проходила тут практику. Отож, диплом вже отримувала, будучи молодою «головихою». Ці краї обом рідні – тут народилися, виросли. Сюди й повернулися на роботу. Здавалося, усе складалося якнайкраще: мали трійко діток, хату, машину. Встигали десь поїхати, щось побачити. Тому ті десять щасливих років, за словами мого співрозмовника, збігли надто швидко. Правда, Валя скаржилася на біль у шлунку. Їй поставили діагноз – гастрит, пізніше сказали, що є невеличка виразка. А коли загинув депутат Верховної Ради Василь Корнелюк з Ратного, на похорон з’їхалися відомі лікарі. Тоді Петро Васильович поцікавився, чи варто, якщо в дружини понижена кислотність, робити операцію, як їй пропонують місцеві медики. І почув, що терміново треба робити. Він погодився, тим паче, що Валя була спортивна і лікарі запевнили: «Через місяць все буде добре».
– Заїхав перед операцією до Валі, але запізнився – її вже забрали, – навіть тепер він з болем пригадує ті події. – Пізніше заходжу, а назустріч – терапевт, і каже: «Просила Бога, щоб вас не зустріти». «Що трапилось?» – запитую. «Йдіть запитайте у хірурга». Від нього почув: «Валя буде жити або вісім днів, або десь два місяці». Під наркозом виявилось, що у неї онкозахворювання четвертої стадії. У ту ж ніч взяв Валині фотографії й поїхав у Сімферополь до Тищенка і Каляк – вони лікують нетрадиційними методами. Там почув, що «лікарі її залікували». Але сказали, що дружину можна врятувати. Отримав спеціальні краплі. Починали їх пити з однієї в день і дійшли аж до 25. Три рази в день у холодну ванну опускав, з глини робив аплікації. Ну, все, що мені рекомендували. Їй стало краще, і я повірив, що лікарі помиляються. До того ж, мене познайомили з хлопцем, якому теж визначили четверту стадію і який вилікувався нетрадиційними методами. Валя прожила ще вісім місяців. Вона не знала про цю хворобу до останнього дня, тому що особливих болей не відчувала. Думала, що лікують виразку шлунка. Хоча до нас зайшли «доброжелатели» й давай співчувати: «Ой, Валюню, кажуть, що у тебе рак». Вона тоді стала плакати. Я їх мало з двору не викинув. Ніколи не вірив, що Валі не стане. Вона лежала у лікарні і ще мені на день народження, 29 червня, замовила пісню. Це було 18 червня, а наступного дня мені зателефонували, що її немає...

Скільки то потрібно було докласти зусиль й проявити неабияку витримку та любов, щоб сьогодні можна було щиро порадіти за всіх трьох дітей! Вони у Петра Васильовича справді дуже хороші – за таких батькам ніколи не буде соромно. Аркадій вже другокурсник військового училища у Дніпропетровську, Катя цього літа поступила у Київський інститут харчової промисловості, а Оля – школярка-відмінниця, у дев’ятий піде. Окрім того, що їм треба було все робити по господарству, вони встигають добре вчитися. Недарма тато каже, що від своїх ровесників його діти фактично старші на 2-3 роки. Доля змусила цих дітей значно швидше подорослішати, адже на підростаючі плечі лягало чимало роботи – і хатньої, і по господарству. Тим паче, що тато працював на відповідальних посадах і йому вистачало своїх проблем. Зараз він – сільський голова.
– Привчав дітей робити усе разом: на городі сіяти, сапати, їсти готувати, прибирати, господарство доглядати, – розповідає про своє життя Петро Васильович. – До школи ходили, допомагав їм з навчанням, але щоб сидіти з ними постійно за уроками, такого не було – справ багато мав. У роботі забуваєш трохи про негаразди, біль притуплюється. А от коли свято, випускні вечори, тоді важко, бо особливо відчуваєш, як не вистачає мами. Навіть те ж плаття купити... Пригадую, як Валя  колись вміла їх гарно одягнути. Жінка, якщо розумна, дитину всього навчить, а тим більше доньку. Поїли – треба помити посуд. Я це наказував, може, діти й ображалися. Адже я звик, що сказав – так має бути. Мама по-своєму привчила б...
Зрештою, воно й справді так має бути, як каже батько, поки він дітей виховує. Навіть за ті декілька годин, що була у цій сім’ї, відразу відчула відповідальність і самостійність Аркадія й вправність та досвідченість господинь Каті й Олі. Не дивно, що друзі тягнуться до Аркадія – він вміє гарно вживатися у колективі й усе швидко організовувати. Катя, за словами батька, більш мовчазна й спокійна, а Оля дуже в’юнка. «Як фігаро», – сміється тато. Раніше, коли були маленькі, ходили за ним, наче курчата. Зараз у кожного вже свої справи. Василю Петровичу навіть трохи незвично, що вже треба й до думки дітей прислухатись. На запитання, коли з дітьми було важче: в дитинстві чи вже як подорослішали і чи траплялися моменти відчаю, почула:
– Тоді казав, що треба робити, і вони слухали. Зрозуміло, фінансові витрати були менші. Тепер матеріально важче. Але у кожному віці свої проблеми. Зараз тато каже одне, а вони – інше. На дискотеку хочеться, а я не дуже туди пускаю. Відчай був, і не раз. На роботі «накал», вдома не так. Та глянеш на дітей і розумієш: хто має тягнути, як не я? Руки в кулак – і вперед. Добре, що є надійні друзі, ті, що пізналися у біді. Звичайно, мені хотілося б дати дітям значно більше, але не все можу. Друзі Аркадія з Луцька, Ковеля їдуть десь на відпочинок, а я його прошу допомогти сіна заготовити, дров нарубати, щось підремонтувати. Як із кожними дітьми, всяко бувало, проте особливих проблем з ними ніколи не мав.
Зрозуміло, що поцікавилася у Василя Петровича, чи, бувало, не задумувався, щоб привести в хату дружину?
– Кому вже я потрібний? – сміється. – Поки діти були малі, не думав про це. Бачив, як вони поглядають, коли часом чужа жінка у двір зайде. А тепер інколи кажу: «Вас повіддаю заміж, оженю, і сам до когось подамся». Думаю, аби тепер когось зустрів, то вони мене вже зрозуміють. Хотів Олю віддати до Луцька в ліцей, який Катя закінчила, але не наважився. Катя з Аркадієм поїдуть на навчання, то ми з нею вже удвох тепер залишимося...
Із розмови з доньками Василя Петровича (Аркадій відлучився у справах) зрозуміла, що тато для них – найближча і найдорожча людина. Він їх ніколи не образив, «хіба, може, в дрібницях», – припустила Катя. Тато, на їхню думку, самотнім не буде – обов’язково хтось забере до себе! В дитинстві боялися з кимось його ділити: він був їхній! Зараз якщо когось зустріне в житті – перечити не будуть, бо вже його розуміють.

...«Батько і мати – два сонця гарячі, які нам дарують надію й тепло», – співається у пісні так, як мало б бути у житті. Але, на превеликий жаль, не всім дітям дістається це тепло. Навіть при живих батьках. Петро Васильович давав його вдвічі більше, бо потрібно було замінити маму. І цієї любові його доньки й син потребуватимуть завжди. Але так само їхня любов з кожним днем все необхідніша буде і батькові. Здається, ці діти не будуть скупі на неї...