Як Кравчук «зеків» охороняв

За часів розгулу тоталітаризму (30-50-ті роки ХХ століття) мешканці найбільшої імперії світу – Радянського Союзу – ділилися на дві категорії: ті, що сидять або сиділи (“вороги народу”), і тимчасово вільні (будівники соціалізму). Був ще між ними, правда, такий собі “прошарок”: ті, що охороняли “ворогів народу” у несходимих пущах Сибіру та Колими – мільйонна армія “червонопогонників”, або “внутрішніх військ”.
Усі три роки (з 1950 до 1953) своєї строкової служби Олексій Кравчук носив на плечах саме ті червоні погони, охороняючи по-літв’язнів у далеких уральських таборах.
Як же простий напівграмотний хутірський парубок з-під села Бірки Любешівського ра-йону потрапив в охоронці найнебезпечніших за мірками більшовиків злочинців? Чи проходив якийсь відбір: анкетне “сито” і т. ін.?
– Мене призвали влітку п’ятдесятого, – розповідає Олексій Дмитрович. – У Луцьку сформували состав з “телячих” вагонів. Як телят, позаганяли в них і повезли. Сім діб тряслися в темряві, як у мішку, до Москви, там пересадили в інший товарняк і висадили в Горькому. Напитися води чи сходити в туалет можна було під час дороги лише на станціях.
У Горькому нас одягнули у форму й доправили в “учебку”. Там уже конкрет-ніше дізнався про майбутню службу.

Після “учебки” курсантів розформували по таборах, Олексію ж випало зостатися в місцевому, неподалік Горького.
– Яке ж перше враження справив на вас табір?
– Передусім впала в око висока, із загострених кілків огорожа, а зверху ще й колючий дріт натягнуто, по боках – охоронні вежі. Мене призначили начальником конвою, довелося і на вежі постояти.
– І яке головне завдання охоронця-висотника?
– Стежити, щоб “зек” не підходив до огорожі.
– А як підійде – стріляти в нього?
– Якщо підійде, попередити голосом, якщо ж полізе на огорожу, то стріляти. Узагалі ж стріляти в ув’язненого – лише при спробі нападу на охоронця або при втечі. Втручатися в конфлікти між “зеками”, наприклад, у бійку, не рекомендувалося. У тому першому таборі сиділи лише “вороги народу”, тобто засуджені за статтею 58 як зрадники батьківщини. Правда, поряд був і табір кримінальників. А політичних охороняти було легко: вони дисципліновані і совісні.
– Ви спілкувалися з ними?
– Статутом це суворо заборонялося. Але життя є життя, тож інколи “грішили”: цікаво було, адже стільки поміж ними людей освічених, розумних!
– Яку роботу виконували політв’язні?
– В усіх таборах, де я служив, вона була майже однаковою – лісоповал. Щодня кількома конвоями (один конвой – три охоронці і 60 “зеків”) в’язнів виводили з табору на лісорозробки, які були неподалік.
– Втечі траплялися?
– Під час мого караулу – ні. Але одного разу, коли ми конвоювали “своїх” на роботу, позаду пролунали постріли. Потім дізнався, що з конвою “блатних” утекло кілька “зеків”. То стріляли по них, але ні в кого не влучили.

З горьковського табору, розташованого, до речі, поблизу станції з досить оригінальною назвою Сухобезводна, Олексія Кравчука незабаром перевели на Північний Урал – у Молотовську область (тепер Пермська). На річці Камі, що текла через дрімучі ліси, беріївське відомство облаштувало цілий ланцюг таборів.
– Північний Урал – це ж собачий холод узимку! Ну, вас, охоронців, теплим одягом обмундировували, і все одно ж вистояти на морозі зміну непросто. А як було в’язням?
– Так, зими холодні: іноді морози пекли під п’ятдесят градусів. У такий холод в’язнів на роботи не виводили, аж доки стовпчик термометра не піднімався до -35оС. Хоч і без кожухів, але, на мою думку, не мерзли й вони, бо на зиму їм видавали фуфайки, ватні штани, валянки, шапки.
– А харчували в’язнів як? У тридцяті, як відомо, їх морили голодом?
– Їдальня у в’язнів була, звичайно, окремо від охоронців, і я не можу конкретно сказати, чим їх годували. Проте доходяг, виснажених чи опухлих від голоду не бачив.

Навесні 1953-го, коли спливав термін служби Олексія Кравчука, помер Сталін. “Підопічні” нашого земляка звістку про смерть тирана зустріли з радістю і передчуттям змін на краще в їхній долі. Передчуття невинних жертв сталінізму таки збулися, але не відразу: довгі три роки, а кому й більше, довелося ще порізати тайгу, доки несподіваний, а для деяких сталіністів приголомшливий виступ Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС почав потроху втілюватися в життя. Не всі й дочекалися тієї реабілітації. А Олексію Кравчуку пропонували залишитися на “понадстрокову”: на досвідчених охоронців був дефіцит. Відмовився, бо “табірне” життя вже добряче надокучило. Потім шкодував, бо виявилося, що колгосп, у якому й звікував у своїх Гірках, – це чи не той самий табір, лишень бути в ньому вже доводилося по інший бік огорожі…