За вишиту калину і тризуб – до тюрми

Яринка давно помітила, як сусідський Іванко очей з неї не зводить. Зберуться дівчата у гурт на вулиці, а він йде і неодмінно, якось соромлячись, до Ірини заговорить. Ці залицяння вже стали помічати і її подруги. А вона, заливаючись сміхом, тільки віджартовувалась:
- Хочу такого собі чоловіка, щоб за мене і у вогонь, і у воду був готовий…
- А якщо зрадить? - провокували дівчата.
- Ніколи не прощу…
І ніби у воду тоді дивилася.
…Вродливий Іван зразу ж пристав до компанії, з якою дружила кохана дівчина. Вони часто збиралися вечорами по хатах, переписували в зошити українські пісні й співали, вишивали рушники та скатертини. І мріяли… Про те, як житимуть в майбутньому.
- Ми й справді були, дітки, патріотами. То тепер здається: а що там тодішня молодь робила? Але за кожне "криве" слово проти влади за грати можна було потрапити, - розповідала баба Ярина через десятиліття своїм онукам. - Хіба одна моя ровесниця в Сибіру на лісоповалі пальці збивала?
Збивала їх там і Яринка. Аж довгих десять літ.

… Іванко разом з дівчатами і хлопцями також почав на вечорниці ходити. І все через дівчину-білявку. Він добре й не розумів тих настроїв молоді, все думав: і про яке майбутнє говорять, про яку державу? Та й вишиті сорочки тепер не в моді. А отой тризубець з калиною, що вишила Яринка при каганці і вже заправила у раму, навіть у хаті соромно почепити. Але сказати про це дівчині не міг, оскільки її любив. Слухаючи вільнодумства хлопців-односельчан, Іван не міг дочекатися, коли ж проведе Яринку додому. Коли пізно ввечері всі викочувалися на вулицю, Іван брав дівчину під руку і вже не вгавав: розповідав про життя, про те, що готується йти працювати в міліцію, що хоче жити у райцентрі. І життя свого не уявляє без неї, Яринки. А та, зашарівшись, переводила мову на щось інше. А якось через кілька місяців залицянь Іван запропонував Ірині одружитися. Дівчина тільки мовила:
- Ми свої почуття, Йванку, ще не перевірили. Та й рано нам одружуватися. А може, тобі хтось ще сподобається… Та й ти ж бачив, як Андрій на вечорницях на мене позирає. Може, то моя доля, - кокетливо блимнула на хлопця.
Як добре, що на вулиці сутеніло і дівчина не бачила обличчя коханого. Все його єство наповнилося люттю…

…На сільських клунях то там, то тут почали з'являтися написи "Хай живе Україна!", "Слава патріотам". У сільраді "переполокували-просівали" кожного, хто б міг це зробити.
- Не інакше, як оті вечорничники. Збираються, горланять там щось "про нашу славу, нашу долю…", - сказав дільничний. - Треба Івана запитати, він біля тих хлопів з дівками крутиться.
Іван прийшов під вечір на зустріч з владою. Розповів, що діється на вечорницях, хто і що вишиває. Не втаїв і про Яринку.
- А що вона? Також вишиває, днями бачив у рамці калину і тризуба. І нащо воно їй…- присутні переглянулись, а Іван ніби прикусив язика, та вже було пізно. Голова дрібним почерком вже щось черкав на папері. Звучали запитання: де, коли, а може… А далі вже ніби крізь сон, Іван чув: "Ти хочеш вчитися? А мати роботу?" Що він підписував, достеменно вже й не знає. Тільки через два дні вночі забрали з дому Яринку. Ще в райцентрі Іван зустрівся з нею (сам напросився на побачення із затриманою). Довго м'яв у руках шапку, а потім мовив:
- Прости…
Не встиг стулити губи, як Ірина плюнула йому у самісінькі очі й мовчки вийшла з кімнати.
А далі були допити. Вона до цих пір пам'ятає, як слідчий із синім носом кричав: "Что, бандеровка, шароваров захотелось? Будет тебе…" Чому її називали бандерівкою, дівчина не знала. І що поганого зробила - також. 
 

… Смердючий вагон, набитий людьми, віз невідомо куди. Всі мовчали. Скільки їхали, ніхто й не пам'ятає. Коли відчинилися двері і вартовий крикнув: "Выходи…", зрозуміла, що це місце, де вона мусить відбути довгих десять літ. Жінки працювали нарівні з чоловіка по дванадцять годин. Їли якусь баланду, деколи балували ув'язнених капустою. Зрідка приходили з дому листи. Дозволялися і побачення. "Тільки хто до мене приїде в цей страшний холодний Сибір?" - думалося вечорами Яринці. І коли одного дня наглядачка сказала, що її хтось чекає, не повірила. "Молодий хлопець вже два дні до тебе проривається", - мовила і наказала дівчині вийти з бараку.

І яким же було її здивування, коли побачила Андрія, з яким часто бувала на вечорницях. Зашарівшись, Яринка підійшла до нього. А він так гаряче стис руку дівчини, що, здавалося, переломить кісточки пальців. Саме там, у Сибіру, на їхньому першому побаченні він зізнався, що давно про неї думає. Не хотів раніше ставати на заваді її щастю з Іваном.
- Не згадуй мені про нього, прошу…
А коли в селі почали говорити, що кількох дівчат і хлопців забрали й повезли в "район", то й взагалі спокій втратив. Цілий рік складав гроші, щоб приїхати до неї. Приїхав, та й… лишився. Найнявся лагодити бараки, допомагав Яринці в лісі носити гілки. І коли закінчився термін ув'язнення, вони удвох поверталися додому.
…Цвіла калина, співали солов'ї. Ступивши на знайому стежку, що вела до батьківської хати, Яринка так розридалася, що втішити її навіть не міг Андрій. За цей час з туги померли батьки. Квітники заросли бур'янами. Сараї обвалилися. Яринка притулилася до Андрія і ще дужче заплакала. Хіба він міг спинити ті сльози?

… Вони одружилися відразу. Про Івана Ірина й не згадувала. Він подався кудись у місто. Відтоді - ані вісточки.
Поселились молодята у хатині, де народилася Яринка. І злидні пережили, і безгрошів'я. Але ніколи не нарікали. Лише через п'ять років після повернення з каторги Ярина взяла у руки голку та нитку. Давала волю своїм почуттям на полотні. Які гарні рушники виходили!.. Андрій не міг налюбуватися тим скарбом. І коли діти посипалися, як горох, також над колискою вишивала. Вигодували вони аж семеро синів і дочок.  Всі окремо живуть, хоча двоє синів і залишилися в селі батьків. Бабі Яринці зі своїм дідом і тепер не сумно. У кімнатці в кутку висить ота вишита картина з калиною та тризубом. Рама від літ розсохлася, але баба не зважає на прохання онуків здати її в "ремонт".
- То доленька моя гіркая, - тільки й повторює.
Хоч онуки і знають, як зблизилися їхній дідусь з бабусею, але завжди знову і знову просять їх розповісти про ті часи.
…Якось до хатини Сибірків (так в селі стали прозивати Андрія та Ярину) принесла листоноша листа:
- Це вам, бабо Ярино…
"Шановна Яринко! Не дивуйтеся, що так вас називаю. Мій дідусь все життя так вас називав. Його не стало місяць тому. Не буду описувати, в яких муках він помирав, але дуже благав мене вам написати. І ще раз попросити прощення. Простіть - і нехай душа його заспокоїться… Іванів онук Петро"…
"Нехай Бог простить…" - пролепетала Яринка.
- Що ти там шепчеш, - здивовано поглянув на дружину Андрій. - І що зіжмакала?
- Не зважай… То Іванова тінь прийшла…

Маргарита ІВАНОВСЬКА,
Волинська область