Двадцять літ носить на руках дружину

“Разом в радості і в горі, доки смерть не розлучить...” Двадцять шість років тому ця присяга стала випробуванням для Миколи Матяшука із села Поворськ Ковельського району. У затишний дім двох люблячих сердець увірвалася хвороба. Вона зробила безпомічною молоду господиню, спочатку відібравши руки, тоді ноги, а згодом й зовсім прикувала до ліжка. Та Миколу це не злякало. Навпаки, додало сил боротися за кожен світлий ранок у житті дорогої Люсі. Своєю неймовірною любов’ю він склав екзамен на людяність і вірність.

Хвороба дала про себе знати під час вагітності

Микола і Людмила познайомилися, коли почався новий навчальний рік – вони пішли у четвертий клас. Батьки дівчини щойно переїхали у невелике село Поворськ на Волині. Так випало, що хатина, в якій оселилася родина дівчини, була зовсім поруч – на сусідній вулиці. Разом до школи, разом із занять... А пізніше й на вечорниці – теж разом.
Десятий клас, випускний вечір. Микола Володимирович досі пригадує, як заздрив товаришу, який того вечора ніс Люсині босоніжки. Вона ж була красуня і розумниця – школу закінчила із золотою медаллю. Не дивно, що хлопці поруч вилися.
Але доросле життя ставило перед випускниками вибір – залишитися у селі чи спробувати здобути вищу освіту. Людмила обрала професію педагога, і невдовзі стала студенткою Ніжинського педінституту. Микола ж вивчився на слюсаря механоскладальних робіт у Ковельському профтехучилищі, а тоді забрали служити на морфлот. Молодому морячкові спокою не давали ніжні спогади про Люду, і він написав дівчині листа. Рядочок за рядочком вихлюпував на аркуші новини, розповідав про друзів й поцікавився її життям. У відповідь отримав такий же щирий лист. Один, другий, п’ятий... Мабуть, під час листування і зародилося те світле почуття, про яке ще довго не наважувалися зізнатися одне одному.
Микола повернувся з армії раніше, ніж Люда закінчила навчання в інституті. І він два роки чекав, щоб освідчитися. 12 травня 1979 року вони стали на рушничок щастя, поєднавши свої долі. А через кілька місяців щаслива дружина повідомила коханому, що вона “в надії”...
Несподівано у Люди почали боліти ноги. Ще ходила вагітна, коли стала помічати, що щось негаразд. Медики не раз оглядали жінку й казали, що плід великий, тому, очевидно, й болять ноги. Та біль не вщухав, навпаки, з кожним місяцем посилювався.
2 травня на світ попросилася Іринка. Людмила Федосіївна боялася брати немовля на руки – не слухалися. Але ж дитині треба було давати раду. Трималася з усіх сил, не падала духом і вперто боролася з хворобою. Сподівалася, що то дають про себе знати наслідки пологів і невдовзі зі здоров’ям все наладиться. Тоді ще не знала, що справжній діагноз прозвучить, як вирок.

Касьян сказав, що хребет, як в молодої

Збігали місяці. Коли руки стали зовсім відмовляти, таки з останніх сил трималася за колясочку і виходила з Іринкою на прогулянки. Ноги перестали слухатися – трималася за табуретку і повільно-повільно, роблячи надзусилля над собою, таки ступала крок за кроком у хаті. Швидко хвороба відібрала і цю мізерну надію на одужання, прикувавши молоду жінку до інвалідного візка. І тоді Людмила не здавалася, намагалася хоч чимось допомогти у хаті – їсти зварити чи щось підшити-зашити.
Шукаючи порятунок для коханої дружини, Микола знаходив адреси найкращих клінік по всьому Радянському Союзу. Возив свою Люсю на лікування у Київ та Москву. Медики висунули припущення, що сталося защемлення нерва, і порадили звернутися до знаменитого Касьяна.
– Пригадую, щойно ми переступили поріг його кабінету, як Касьян відразу підвівся: “Чого ви приїхали до мене з розсіяним склерозом? – розповідає Микола Володимирович. – У вашої дружини хребет, як в молодої”.
В одну секунду розбилася крихка надія, розсипалася на друзки, як дзеркальце, кинуте з висоти. У селі почали докоряти молодому чоловікові, що ставить і на собі хрест, а він обривав такі балачки і поспішав додому.
Невдовзі Людмила зовсім злягла, і клопотів у домі додалося.
– З нами жила бабуся Галина Яківна, – розповідає донька Матяшуків Ірина. – Вона дуже нам допомагала. А кілька років тому її не стало, тож розділяємо турботу про маму надвоє.
Ірина – педагог, працює вчителем у школі в Ковелі. У вільну хвилину летить додому, щоб поговорити з мамою, щось допомогти татові. А тоді – знову на роботу.
– Мама не могла Вам заплести кіски, підправити малюнок в шкільному альбомі, виконати чимало інших речей, що роблять здорові мами для своїх дітей. Але, мабуть, допомагала порадою? – запитую у молодої господині.
– Для мене мама – найкращий друг. Мені здається, що любові від неї я отримала значно більше, ніж мої однокласники від своїх – вона ж завжди була вдома, поруч. Тато був більш зайнятий по господарству, своїми залізяками (Микола Володимирович виготовляє з металу різні речі – авт.), а ми з мамою – розмовами. У неї завжди для мене багато часу. А ще у мами напрочуд хороша пам’ять. Ми читаємо їй пресу, книги й обов’язково обговорюємо найцікавіші моменти. А взагалі сім’я – це єдине ціле, не потрібно розділяти на маму і тата. Це зрозуміла з дитинства, цьому ж навчаю і своїх учнів та їхніх батьків.

Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>