Жінка з 19 літ працює трактористкою

Мене завжди дивували біг-борди, котрими рясніють наші автомагістралі. На одному з них написано: “Патріотизм – це праця в ім’я України”. І коли зустрілася з Ніною Данилівною, дійсно переконалася, що за невисокі заробітки (а то й зовсім без них – були й такі часи в історії України) тяжко працювали наші люди. Особливо в селах. Сиділи при каганцях, живої гривні не бачили роками, але йшли на роботу. В ім’я чого? Звісно, в ім’я того, щоб не розвалилися хоч якісь колгоспи на селі. Селяни знали, що і поле чекати не буде, і корови не винні, що в державі безлад, та й зерно вчасно збирати треба. “Патріотизм – це праця в ім’я України” – вислів саме про таких людей, як у Козлиничах Ковельського району на Волині, про таких, як Ніна Луценко. Вона не кричить, що важко працює, а мовчки виконує свої обов’язки. От якби ще цьому повчились наші народні(!) обранці й усвідомили, як-то бути патріотами…
За комсомольською путівкою тридцять літ тому Ніна Луценко вступила до Луківського МТС. Здобула спеціальність трактористки. Колись це було дійсно почесно.
– Зі мною напарником тоді працював орденоносець Андрій Захарович Юрков, – розповідає Ніна Данилівна. – Людина трудолюбива, добра. Він мене багато чому навчив.
– А не нарікав, що ви – дівчина, і ремонт у тракторі не зможете так зробити, як досвідчений механізатор-чоловік?
– Ні, він до мене добре ставився. Крім того, дівчата мали пільгу, – усміхається жінка. – Їм завжди давали через 2-3 роки новий трактор.
Ніна Данилівна за роки роботи поміняла їх кілька. Здобула ще й освіту агронома, але все ж надала перевагу тракторові. Тепер вона – єдина жінка на тракторній бригаді.
– Я ніколи з чоловіками не конфліктувала. І вони до мене привітно ставилися, – продовжує Ніна. – Коли механізатори скидаються на пляшку, я також даю гривню-дві, але спиртного не п’ю. Ми збираємося всім колективом на різні свята. Люблю задушевну розмову.

Дивлюся на цю миловидну жінку і думаю: як вона все встигає. Попри обов’язки у господарстві “Заповіт”, потрібно ще й вдома всьому лад дати. Разом з чоловіком Віталієм Петровичем утримує  аж шість голів худоби.
– А за щось жити ж треба, – усміхається, – ото й маю дві корови, дві телиці та два бички на здачу. Продала молоко – щомісяця маю гроші. Продам бичка, також  копійка до сімейного бюджету.
– Коли ж усе встигаєте?
– Вдосвіта встаю. І вважаю, що тепер якось легше працюємо на селі, ніж колись.
– А яка найскладніша робота у сільгосппідприємстві?
– Коли взимку потрібно трактором гній вивозити на поля. Хоча за 30 літ я всяку роботу робила. І добрива вносила на поля, і орала, і сіно косила, і корми на ферми підвозила... Коли в колгоспі садили багато картоплі, то й її возила, цукрові буряки копала, льон рвала…
Цього літа Ніна Данилівна вже “пройшла” більш як 200 гектарів площ: тюкувала сіно, на жнивах своїм польським пресом “Клас” спресовувала у 250-кілограмові в’язки солому.
– Через рік відсвяткую 50 літ, і піду на пенсію, – каже. – Хай молоді хлопці працюють, бо жінки сюди не підуть. Хоча, чи зможу спокійно сидіти вдома?
А й дійсно? Ніна Данилівна настільки звикла до техніки, що не відмовляється допомогти односельчанам. Двері в її хату не зачиняються: поори поле, скоси… Має жінка в господарстві мотоцикл. Ним ганяє на город. Навіть директора господарства Поліну Климчук деколи підвозить.
– Коли ми були молодшими, то попоїздили з Ніною мотоциклом по полях, – пригадує Поліна Іванівна.
У СТзОВ “Заповіт” є чотири орденоносці, одна доярка – кавалер ордена Слави. Серед нагороджених – і Ніна Данилівна. Кілька літ тому їй присвоїли звання заслуженого працівника сільського господарства України. Така трудівниця справді заслуговує на таке відзначення…