«Якби все стало озером, а я – селезнем, то поплив би до своєї Лєни…»
Служити до війська Федора Будчика у далекому 50-му проводжав чи не весь Навіз. Був він хлопець добрий і працьовитий – таких у селі шанують. Мама та дві сестрички – Олена і Ганя, невтішно плакали: з війни не повернувся найстарший, Іван, а тут Федю в армію забрали. Коли на вирядинах вмовкали на хвилину сільські музики, він заспокоював рідних:
– Не плачте, мамо, я повернусь. А писати буду часто-часто.
Так і було. Листи із Пскова, де служив Федір, несли додому жадану вісточку від нього. Якось він написав: “Мамо, тут у мене є дівчина. Звуть її, як нашу Оленку, але по-російськи – Лєною. Вона маленька на зріст і дуже гарна”.
Домашні спочатку трохи розгубилися – от тобі й на, привезе їхній Федя жінку з чужини. Хіба в селі дівчат мало? Але не перечили. Хай буде так, як доля розсудить. Якби хто тоді знав, якими крутими стежками ходитиме їхня доленька…
Невістка не приїхала, але листи надсилала
З великої родини Будчиків залишились дві сестри – Олена і Ганя. Живуть вони тепер разом на одній з ошатних вуличок Навозу. Вікують одна біля одної, бо вдвох легше. Адже Ганні – 75, а Олена на три роки молодша. Згадують історію Федорового життя і плачуть.
– Якось в одному листі, – розповідає Олена, – написав наш братик, що Лєночка вагітна і якщо приїде, щоб ми її прийняли. Поплакали над тим листом, і я написала – хай приїжджає. Але ми її так і не дочекалися. Лєночка тільки листи нам писала, боялася сюди їхати, бо час був неспокійний. І знаєте, що потім зробилося? Ото вже, що людині долею назначено… Федю перекинули в інше місце дослужувати. Він Лєночці нашу адресу дав, розказав, як добиратися, і мав надію, що вона поїде. Вернувся з армії і з порога: “Де моя Лєна?” А її нема… Як він бідкався. Спочатку поривався їхати назад. А за що мав їхати, коли в хаті – бідота? Якраз я важко заслабла, останню корову продали на лікування. Ганя вже дівочкою була, але навіть у клуб на забаву не ходила, бо не мала, бідна, у що взутися.
– Ой, тяжко було, – зітхає Ганна. – Ледве кінці з кінцями зводили. Федя дуже за Лєною побивався. Але знаєте, як у селі – то город, то сінокіс – робота нескінченна. Не поїхав наш Федя… А хлопець молодий, видний, вподобала його Надя – дівчина з нашого села. В 1954 році вони одружилися. На ту пору його синочкові вже рочок був. Лєна як народила, то повідомила нам. А ще написала, що назве сина Федором. Федя скучав за нею все життя. Вже інших дітей мав, роки пройшли, а він, бувало, каже: “Якби все навкруги стало озером, а я селезнем, то поплив би до Лєни”. Щоб хтось таке кіно зняв, то було б на що подивитися.
Сестри витирають щирі жіночі сльози і на якийсь час замовкають, наче збираючись з думками. Бо попереду – ще довга розповідь про Федорову долю, де й справді все, наче в серіалі.
– Якось в одному листі, – розповідає Олена, – написав наш братик, що Лєночка вагітна і якщо приїде, щоб ми її прийняли. Поплакали над тим листом, і я написала – хай приїжджає. Але ми її так і не дочекалися. Лєночка тільки листи нам писала, боялася сюди їхати, бо час був неспокійний. І знаєте, що потім зробилося? Ото вже, що людині долею назначено… Федю перекинули в інше місце дослужувати. Він Лєночці нашу адресу дав, розказав, як добиратися, і мав надію, що вона поїде. Вернувся з армії і з порога: “Де моя Лєна?” А її нема… Як він бідкався. Спочатку поривався їхати назад. А за що мав їхати, коли в хаті – бідота? Якраз я важко заслабла, останню корову продали на лікування. Ганя вже дівочкою була, але навіть у клуб на забаву не ходила, бо не мала, бідна, у що взутися.
– Ой, тяжко було, – зітхає Ганна. – Ледве кінці з кінцями зводили. Федя дуже за Лєною побивався. Але знаєте, як у селі – то город, то сінокіс – робота нескінченна. Не поїхав наш Федя… А хлопець молодий, видний, вподобала його Надя – дівчина з нашого села. В 1954 році вони одружилися. На ту пору його синочкові вже рочок був. Лєна як народила, то повідомила нам. А ще написала, що назве сина Федором. Федя скучав за нею все життя. Вже інших дітей мав, роки пройшли, а він, бувало, каже: “Якби все навкруги стало озером, а я селезнем, то поплив би до Лєни”. Щоб хтось таке кіно зняв, то було б на що подивитися.
Сестри витирають щирі жіночі сльози і на якийсь час замовкають, наче збираючись з думками. Бо попереду – ще довга розповідь про Федорову долю, де й справді все, наче в серіалі.
Зустріч із сином
Федір Будчик вибудував хату, в сім’ї вже росло четверо дітей. Він був добрим господарем, умів копати криниці, довгий час працював на фермі. Жив одвічними сільськими турботами і, певно, нерідко линув у спогадах туди, де лишилось перше кохання, де ріс його перший син. Не раз заводив про це розмову з сестрами. Особливо, коли овдовів, стало йому самотньо. Але доля таки приготувала йому на старості літ подарунок.
– Було це глибокої осені, ще мій чоловік жив, – розповідає Олена. – Ми вже спали. І раптом стукіт у вікно. Сусідка гукає: “Відкривайте, до вас люди”. Ми позривалися, відчинили двері. Заходить чоловік років під сорок. Я тільки глянула, Господи, наче Федя в молодості. Це був його син.
– Батько ще живий? – таким було його перше запитання. – Ведіть мене до нього скоріше.
Ми й одразу пішли до Феді. Як вони обнімалися, як цілувалися.
– Сину мій, – голос у брата тремтів. І руки тремтіли. Він, бідненький, і зрадів, і дуже розхвилювався.
Тієї ночі ми вже не лягали. А наступного дня зібрали всю родину. Наговорилися, наплакалися. Дорогий гість поїхав, а наш Федя наче ожив, перемінився. Він став спокійним, наче б то борг комусь віддав.
– А що сталося через рік! – продовжує розповідь Ганна. – Приїхав Федін син і каже “Їдемо, тату, до мами”. А Федя і не вагався, бо серце вже давно кликало його в ту дорогу.
…Пізніше Лєна написала сестрам листа і розповіла, як вони зустрілися з Федором.
– Було це глибокої осені, ще мій чоловік жив, – розповідає Олена. – Ми вже спали. І раптом стукіт у вікно. Сусідка гукає: “Відкривайте, до вас люди”. Ми позривалися, відчинили двері. Заходить чоловік років під сорок. Я тільки глянула, Господи, наче Федя в молодості. Це був його син.
– Батько ще живий? – таким було його перше запитання. – Ведіть мене до нього скоріше.
Ми й одразу пішли до Феді. Як вони обнімалися, як цілувалися.
– Сину мій, – голос у брата тремтів. І руки тремтіли. Він, бідненький, і зрадів, і дуже розхвилювався.
Тієї ночі ми вже не лягали. А наступного дня зібрали всю родину. Наговорилися, наплакалися. Дорогий гість поїхав, а наш Федя наче ожив, перемінився. Він став спокійним, наче б то борг комусь віддав.
– А що сталося через рік! – продовжує розповідь Ганна. – Приїхав Федін син і каже “Їдемо, тату, до мами”. А Федя і не вагався, бо серце вже давно кликало його в ту дорогу.
…Пізніше Лєна написала сестрам листа і розповіла, як вони зустрілися з Федором.
Федорового стола зберігала все життя
Було спекотне літо. Стомлені дорогою, Федір з сином зупинилися перед чепурним дерев’яним будиночком на околиці Пскова. Тут жила Лєна.
– Мамо! Я тобі подарунок привіз, – загукав Федір-молодший.
– Тихше, синку, злякаєш маму, – мовив батько.
“Я почула в хаті його голос, – писала Лєна, – і затремтіла вся. А коли він став на порозі, то я не помітила ні його сивини, ні зморшок. Переді мною стояв мій любий Фєдєчка, такий, як десятки літ тому”.
А перше, що впало в очі Федорові, коли він зайшов у хату, – дерев’яний стіл посередині. Він змайстрував його колись для Лєни. На відполірованій поверхні була вирізьблена його рукою дата – вересень 1952 року…
Вони взялися за руки і довго мовчали. В таку мить усі слова були зайвими.
А наступного дня пішки обійшли всі місця, де колись, у далекій-далекій юності, призначали один одному побачення. У скверику, що став великим парком, вже не було “їхньої” лавочки. На розі вулиці Сонячної замість маленької булочної виріс супермаркет… Все навкруги змінилося, а їхні почуття – ні. Напевно, це був один з тих випадків, коли щаслива доля вершиться на небесах.
На жаль, лише кілька місяців Федір і Лєна були разом. Щоправда, щасливих місяців. Син Федора писав рідним у Навіз: “Ви побачили б, як тато поправився, як посвіжів”. А коли його не стало, привіз тіло Федора Дем’яновича на рідну землю, виконавши останній батьків заповіт: “Сину, коли помру, то хоч у мішку, але завези мене у Навіз”.
Сестри Олена і Ганна Будчики чекають тепер листів із Пскова. Раді, що мають там родину. Цього літа, можливо, навідається до них племінник Федя зі своїми дітьми. Єдине, за чим обидві щиро шкодують, що так і не довелося їм побачити Лєну, доленьку братову.
– Мамо! Я тобі подарунок привіз, – загукав Федір-молодший.
– Тихше, синку, злякаєш маму, – мовив батько.
“Я почула в хаті його голос, – писала Лєна, – і затремтіла вся. А коли він став на порозі, то я не помітила ні його сивини, ні зморшок. Переді мною стояв мій любий Фєдєчка, такий, як десятки літ тому”.
А перше, що впало в очі Федорові, коли він зайшов у хату, – дерев’яний стіл посередині. Він змайстрував його колись для Лєни. На відполірованій поверхні була вирізьблена його рукою дата – вересень 1952 року…
Вони взялися за руки і довго мовчали. В таку мить усі слова були зайвими.
А наступного дня пішки обійшли всі місця, де колись, у далекій-далекій юності, призначали один одному побачення. У скверику, що став великим парком, вже не було “їхньої” лавочки. На розі вулиці Сонячної замість маленької булочної виріс супермаркет… Все навкруги змінилося, а їхні почуття – ні. Напевно, це був один з тих випадків, коли щаслива доля вершиться на небесах.
На жаль, лише кілька місяців Федір і Лєна були разом. Щоправда, щасливих місяців. Син Федора писав рідним у Навіз: “Ви побачили б, як тато поправився, як посвіжів”. А коли його не стало, привіз тіло Федора Дем’яновича на рідну землю, виконавши останній батьків заповіт: “Сину, коли помру, то хоч у мішку, але завези мене у Навіз”.
Сестри Олена і Ганна Будчики чекають тепер листів із Пскова. Раді, що мають там родину. Цього літа, можливо, навідається до них племінник Федя зі своїми дітьми. Єдине, за чим обидві щиро шкодують, що так і не довелося їм побачити Лєну, доленьку братову.
Неоніла ОСТАПЧУК,
Волинська область
| Comments: |
