«Волинська голгофа Братковського»

Найперше, що вразило під час перегляду “Волинської голгофи Братковського” – це надзвичайна майстерність його авторів. Не маючи жодного кадру тогочасних подій, фільм вибудований так, ніби потрапляєш у ті давні часи Руїни! І стаєш не просто очевидцем, а  учасником трагічних подій, що відбувалися у державі. А лірична струнна музика і голос за кадром додають психологічної напруги, тому не дивно, що співпереживання переростає у бажання протистояти величезному злу, яке осіло на нашій землі. Скільки сили волі, нескореності й відданості у головного героя фільму Данила Братковського! Він – з тих українців, котрі задля своєї держави жертвували усім. Навіть життям! Заради свободи України Братковський поклав на плаху свою голову. А як ті давні події перегукуються із сьогоднішніми...
“Що се? О, Боже! Гей, що воно? Пре цим дивні на світі чиняться речі. Королі, вчені, гетьмани смілі, славні, достатні і лицарі вмілі, чин коронацій і сеймики сейму. Все пробігає, як звір по землі. А наостанку що має світ? Згине. Землю запалить! В трубу небо звине...” Так писав поет-філософ Данило Братковський. Цими роздумами й розпочинається фільм про волинського шляхтича, котрий, маючи достатки, співпереживав пригнобленим селянам. І не просто співпереживав красномовними словами, бо був обдарований поетичним талантом, а заходився шукати в Україні правду, ставши згодом полум’яним борцем за її волю.
1667 рік відомий в історії держави Андру-сівським миром, який уклала Московія та Річ Посполита після тринадцятирічної війни. Це був початок Великої Руїни в Україні, що закріпилась 1709 року поразкою гетьмана Мазепи під Полтавою. Московське царство перетворюється в Російську імперію, а українці – в малоросів, черкесів і хохлів... Згідно з договором Правобережна Україна відійшла до Речі Посполитої, а Лівобережна разом зі Смоленщиною (Київ з околицями передавався на два роки) – до Москви, Запорізька січ переходила під владу двох держав. Найстрашніше те, що цей договір порушив усі умови Переяславської ради 1654 року. Ось так почався насильницький етнічний поділ українців на східних і західних.
А на Правобережжі заходилася панувати польська шляхта. Посполите панство разом з жидами теж витягувало усі жили з українського народу, особливо із селянина. Але на той час козацька іскра ще не згасла, і фастівський полковник Семен Палій 1702-1704 року організував чималі полки для повстання проти поляків. Він поставив за мету вигнати їх з Волині й прилучити цей край до української держави. Ось тоді, перебуваючи у Львові, Данило Братковський і зачув цю звістку. Він не довго роздумував, аби дістатися до повстанців у Фастів: надія, яку виношував у серці, могла стати реальністю. Надто довго вірив у силу розумного слова, а тепер зрозумів: треба боротися зі зброєю в руках.

Данило Братковський за дорученням Семена Палія укладає Маніфест повстанців, який розповсюджують поміж народом. Та цього йому мало, вирішує поширити Маніфест далі на захід. Переодягнувшись в селянина, пішов у ворожий табір. І тут знайшовся запроданець – каштелян Лядуховський, який видав Братковського. Його відправили до Луцької тюрми, а згодом передали військовому суду. Він розумів, що після цього його чекає смерть. У тюрмі Данило Братковський складає останній заповіт про розподіл свого майна, відписавши його дітям, церквам і убогим. А ще наказує: “... щоби вони держалися тої віри, за яку я вмираю”. Не забув він в останню годину спокутувати гріх, який відчував за собою: просить старшого сина передати 30 золотих селянинові, у якого колись забрав коня. А якщо не знайде його чи родичів, то віддати на церкву. Цей український шляхтич не приховував перед поляками своєї участі у повстанні, отож, присудом є смертна кара. 16 листопада 1702 року посеред ринку в Луцьку Братковський  «мардерськи стятий був»... Тіло цього мученика поховали біля Хресто-Воздвиженської церкви. А от пам’ятника йому не поставили й досі. Не маємо ще тієї України, де справді шанували б відданих українців.
“Як мало лишилося цього духу українського, – роздумував у розпачі Данило Братковський, спостерігаючи за рабською покорою співвітчизників. – Можливо, завтра не стане й мене. Але болить душа, крається серце, коли бачу спустошені поліські села, квітучі ще вчора поля. Що я можу зробити для вас, рідні мої люди? Сам нічого. Та якщо будуть гуртуватися ті, у кого натура козацька і віра тверда православна – переможуть!” Фільм закінчується, а душа мало не кричить: “Господи, те зло залишилося і по цей день! А де ж взяти того духу – його винищили!” І не видно просвітку. Одні за правду кладуть голови на плаху, а інші в ту ж мить падають на коліна, зраджують, продаються, аби виклянчити собі якусь дещицю... 
Знову б’є дзвін. До чого він кличе? Багряне небо ховається в сутінки. Запалена свіча догорає і гасне. У фільмі. І в сьогоднішньому житті теж. Хто її запалить знову?

Андрій Бондарчук, голова Волинського братства св. ап. Андрія Первозванного (автор сценарію), Валерій Бєлов (режисер), Борис Ревенко (оператор) – це ті сподвижники, які минулого року чималими зусиллями зробили цей фільм на народній аматорській студії “Волинь”. Бо ніколи не були байдужими до життя, люблять свою вітчизну, і не є лакеями на цій землі, а творцями правди...