Попрощався з родиною через три роки після страти?

У редакцію надійшов лист, у якому жителі села Боремель, що на Демидівщині Рівненської області, попросили написати про їхнього земляка і великого патріота України Матвія Токаря. Дійсно, в “Реєстрі старшин УПА та провідників ОУН” Токар, під псевдо “Босота”, зазначений як командир великого загону УПА, курінний УПА-Південь 1944 року. Також Матвій відомий тим, що став одним із політичних опозиціонерів в УПА, внаслідок чого була оголошена Національно-визвольна революційна організація і розпуск ОУН. Головна команда УПА повела тоді рішучу боротьбу з опозиціонерами, і невдовзі Босоту та інших вождів організації стратили за наказом командувача – Клима Савури. Принаймні таку версію пропонують історичні джерела. Коли ж ми завітали до єдиного племінника Матвія Миколи Токаря, почули цікаві факти з життя Босоти. Особливо ті, які стосуються його смерті. Микола Євдокимович стверджує, що Матвій завітав додому попрощатися через три роки після… страти.

Микола Євдокимович 1930 року народження, хоча записаний 1933-го. Його мати у свій час пішла на таку невеличку “аферу”, аби малого не забрали на шахту. Розповідаючи про свого дядька, пан Микола в історію вельми не заглиблюється. Згадує лише те, що сам бачив на власні очі або чув у сім’ї.
Матвій був наймолодшим з п’яти синів Токарів. Він ще підлітком бігав, коли четверо старших братів, у тому числі й батько нашого співрозмовника, вже мали свої сім’ї. Тому глава родини відразу вирішив, що наймолодший “має піти в науку”. Матвій вчився у Луцькій художній гімназії, непогано малював. До речі, за свої здібності якось ледве не поплатився головою:
– У його хаті було три картини, – пригадує ті події Микола Євдокимович. – На одній він намалював журавлів, на другій – портрет Шевченка, а третя змальована з Шевченкової картини – там, де есавул замахується нагайкою. Польська поліція про них дізналася і приїхала до хати розбиратися. Добре, що дядько додумався підписуватися на картинах як Токаренко – тим і врятувався.
Після закінчення гімназії Матвія забрали у Польську армію. Певно, був недурний, бо дослужився до нижчого офіцерського чину – капрала. Але, як виявилося, служити Матвію довелося не довго: на початку війни польську армію вщент розбили під Варшавою, і українці повернулися додому. Відразу опинилися під німецькою окупацією. У Боремлі німці оголосили про організацію поліції, і кілька десятків боремельчан погодилися туди вступити. Ця поліція, як правило, змушена була постачати німцям продукти харчування. Селяни ділилися доти, доки щось мали. Коли ж останнє віддавати відмовилися, наші хлопці не стали забирати силою. Тож не дивно, що однієї ночі вся поліція Боремля, прихопивши зброю, подалася в ліс.

– Так у нас організувалася сотня, – продовжує розповідати Микола Токар, – потрібно було вибрати сотенного. І якось одного вечора хлопці прийшли до Матвія. Знали, що він служив у поляків капралом і був обізнаний у військовій справі. Дядько після тієї розмови відразу прибіг до нас і питає тата: “Євдокиме, що ж робити: йти чи не йти?” А батько йому: “Думай сам”. Наступного дня хлопці з лісу були вже із зашморгом: “Отак, Матвію, вибирай: або в петлю, або з нами”.
Перший бій, який провів Матвій зі своєю сотнею, був у Сенкевичівці – там стояв цілий німецький гарнізон. Коли йшли на операцію, дядько наказав усім бійцям або роззутися, або чоботи обмотати онучами, щоб підійти тихо. Крім того, він поставив ще три лінії хлопців вже з вилами та лопатами, аби жоден німець не вирвався. Бій був успішним, а Матвій отримав псевдо – Босота.
Пригадую ще один випадок. У нас в садку на хуторі розмістилося десять повстанців. Готувалися до бою. Був серед них кулеметник Береза. І хоч поранений, все одно впросився у бій. Він один тоді й загинув. Пам’ятаю, з якими почестями його ховали: хлопці їхали верхи, шаблею рубали гілки, а небіжчика везли на лафеті. І на могилі поставили березового хреста.
Микола Євдокимович стверджує, що саме його дядько зі своїми бійцями допоміг багатьом землякам уникнути рабства в Німеччині. Дізналися, що майбутніх остербайтерів, десь близько ста чоловік, ведуть через Боремель. Охорона ніби невелика – четверо німців, але ж над ними весь час кружляв літак у бойовій готовності. Босота вирішив, що краще було б напасти на охорону на дорозі, де з обох боків були яри. Він щось написав у записці і наказав своєму племіннику Миколі чимдуж бігти в кузню. Виявилося, що у ній таємно виготовляли зброю для хлопців з лісу. Як тільки Микола передав записку, ті мовчки перезирнулися і побігли. Тоді таки пощастило: літак десь відлетів, і в той час наші напали на охорону. Не вбивали, лише позабирали зброю і дали клич: “Люди, розбігайтеся хто куди”. Коли за хвилину на небі з’явився літак, жодної живої душі на вулиці не було. Звичайно, помста не забарилася. Як каже співрозмовник, за півгодини село розбомбили.
Питаю, чи була у Босоти сім’я, діти. Так, він мав хорошу жінку і двох дітей. Як тільки Матвій пішов у ліс, їм довелося весь час переховуватися, так що навіть рідня не знала, де вони можуть бути. Хату відразу спалили. Зустрітися з чоловіком і батьком вони так і не змогли.

Розстріляли в тюрмі?

За деякими джерелами, з 1944 року Босота був курінним УПА-Південь, за іншими – з липня того ж року очолював Північно-Західну групу УПА. Як вже згадувалося раніше, став одним з організаторів політичної опозиції. Тобто офіційний рік його смерті – 1944. (Страта описується в книжці Юстима Омельчука “Недолюдки”. УПА він у змалював ній зграєю садистів, хоча сам колись був сотенним під псевдо “Журба”). А от Микола Євдокимович стверджує, що на власні очі бачив дядька у 1947 році.
– Ми тоді жили на хуторі біля Боремля, – згадує співрозмовник. – Закінчилася війна. Одного дня, це був 1947 рік, в хату зайшов Матвій з двома хлопцями. Точно пам’ятаю, що мав при собі автомат і дві гранати. Мати його нагодувала та запитала, чи буде курити? А він: “Ет, Федосько, де мені вже курити. Одна куля на три міліметри від серця пройшла, ще три наскрізь легені прошили. Якби ти бачила, що там робилося. І бульбаші, і ковпаківці, і наші – один одного стріляли, що не було спа-сіння”. Ото й усе, що почули від нього. Потім приліг на ліжко, заклав руки за голову і ще сказав, що веде п’ять тисяч своїх бійців на Чехію, бо їм там нібито відкрили кордон. Більше ми його не бачили. Але не думаю, що він ще довго опісля прожив, дуже вже хворий вигляд мав.
Поговоривши з Миколою Токарем, ми завітали й до вчителя історії Боремельської школи Сергія Кротіка – він має іншу версію смерті Босоти. За його словами, Матвій Токар ще у 30-х роках очолював  “Просвіту”, вів драматичний гурток. Був дуже вродливим, неперевершеним актором і співаком. Старожили Боремля навіть згадували вистави, в яких він грав. Як про Матвія, так і про Босоту відгукувалися добре усі, навіть поляки. Його поважали бійці. Відомо, що це викликало неабиякі заздрощі в інших польових командирів. Арештували Матвія Токаря нібито лише у 1950 році, завезли у Дубенську тюрму і там розстріляли. Поховали, зрозуміло, так, щоб могилу ніхто не знайшов.
Можливо, колись відкриється правда про смерть цього українського повстанця. Хочеться, щоб в нашій історії було якнайменше білих плям…