Там, де Міклухо-Маклай вчив папуасів

Наша газета нещодавно писала про операцію “Анадир” по доставці ракет та військового контингенту з території СРСР на Кубу. Вилилося це все тоді у Карибську кризу – протистояння Сполучених Штатів Америки та Радянського Союзу. І світ опинився за крок від ядерної катастрофи. Лише неймовірні зусилля дипломатів, керівників обох наддержав, людей доброї волі відвернули загрозу третьої світової війни.

Ці події не такі далекі у часі, і ще чимало живих безпосередніх учасників, які й доносять до нас правду про те, що сталося. Але мало хто знає, що у тому ж таки 1962 році війна могла виникнути дещо раніше, і не в Карибському морі, а за тисячі кілометрів від нього. А точніше – в південній півкулі планети, неподалік берегів Індонезії та Нової Гвінеї. Тут варто зауважити, що Індонезія на той час перебувала в числі найкращих друзів Радянського Союзу. Тамтешній президент Сукарно оголосив, що його країна будує соціалізм. І цього було достатньо, щоб Москва взялася всіляко йому допомагати. Ще б пак, держава із 140-мільйонним населенням у стратегічно важливому регіоні планети! До того ж, в СРСР якраз намітилось різке похолодання у відносинах з одвічним другом – Китаєм. І Джакарта ставала майже достойною компенсацією не вельми покірному Пекіну. Керівник радянської держави Микита Хрущов доклав максимум зусиль, щоб радянсько-індонезійська дружба міцніла і розвивалась. У пориві прихильності надзвичайно чуттєвий Микита Сергійович пішов навіть на небачене порушення – нагородив президента Сукарно Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу.
Керівники обох держав зійшлися не лише в питаннях основоположних засад соціалізму. Хоча до числа послідовних його прихильників Сукарно важко зарахувати. Індонезійському лідеру, який виношував плани утворення такої собі регіональної міні-наддержави, треба було на когось спертися. І дружба, запропонована Микитою Хрущовим, виявилась якраз доречною. Тим паче, що мала вона і матеріальне підкріплення, в тому числі й зброєю. Про це Сукарно турбувався насамперед. Адже країна, яка проголосила незалежність після Другої світової війни, не всі острови як вважалось, зібрала під своїм скіпетром. “Справедливі” претензії індонезійців уміло підігрівали нові друзі з однієї шостої земної кулі, котрі вважали імперіалізм кінцевою стадією капіталізму, на зміну якій мав обов’язково прийти соціалізм.
Але облишмо марксистське вчення про історичні фази. У житті все відбувається набагато простіше. Ось і в серпні, коли на нічному небосхилі визрівають найяскравіші зорі, в штабі Тихоокеанського флоту одержали шифрограму. У ній ішлося про спорядження загону підводних човнів, яким належало відплити в тропічні моря  південної півкулі. Надсекретне повідомлення підписав тодішній головнокомандувач ВМС СРСР  адмірал Горшков. Далі події розгорталися, наче у гостросюжетному детективі. Члени екіпажів підводних човнів заповнювали анкети та писали автобіографії для виїзних справ. Член Військової ради Тихоокеанського флоту адмірал Захаров зібрав офіцерів і за щільно зачиненими дверима повідомив, що загін із шести підводних човнів і плавбаза “Аяхта” відпливають в Індонезію для передачі їх військово-морським силам дружньої держави.
Офіцери повідомлення сприйняли спокійно. Адже кількома роками раніше аналогічну операцію уже було здійснено. І шість радянських човнів стали індонезійськими. Але тоді не було такої надсекретної обстановки. Здається, навіть у пресі промайнула офіційна заява, мовляв, Радянський Союз передає в дар дружньому індонезійському народу плавзасоби для зміцнення військово-морських сил і направляє спеціалістів для підготовки екіпажів. А тут цілковита утаємниченість. Навіть більше: увесь особовий склад одного вечора відвезли на склад і наказали підібрати... цивільний одяг: кожному – плащ, кілька сорочок, капелюх, штани, піджак, краватку. Причому, і тут зберігали субординацію – якщо командир одержував капелюха велюрового, то нижчі чини і матроси – фетрові. Одяг був явно спрощеного крою, а сорочки – з коротким рукавом. І приміряючи їх, військові, котрі звикли до суворої морської форми, почували себе дещо незвично. Хіба що матроси строкової служби, які жили і бачили омріяний дембель, форсили один перед одним, не відаючи, звідки і за які подвиги на них звалилося таке благо.
Переодягання тривало два дні. А потім адмірал Захаров ще раз зібрав офіцерів і детально розписав порядок переходу. Розрахований він був на 15 діб. Головним човном визначався С-236. Відчалював він під орудою начальника штабу бригади капітана I-го рангу Гришельова – він же командував і усім загоном. Щоправда, С-236 виходив з бази на кілька днів раніше, а за ним – усі решта.
Нічний перехід пройшов без особливих пригод.

Зустрічали прибульців у головній базі індонезійських ВМС Сурабайї, що на острові Ява. С-236 лише причалив, як на його борт ступив кремезний чоловік у цивільному, назвавши перед цим ім’я командира човна. Згодом з’ясувалося, що невідомий має чин віце-адмірала і є представником СРСР в Індонезії, якому підпорядковуються усі радянські військові радники. І не лише вони. Адже, крім моряків, тут уже обжилися льотчики, танкісти, сапери. З’ясувалося, що цивільна форма, привезена з дому, зовсім непридатна для місцевого клімату. І екіпажу човна видали легкі шорти та незвичні сандалії. А на голови – ще більш незвичні панами. Однак комізм ситуації тривав лише доти, поки з Москви не одержали чергову шифрограму. В ній вимагалося негайно замінити радянські прапори на індонезійські. Причому, індонезійців на борт не пускати. А далі йшлося: “У вказаному районі розпочати бойові дії”. Проти кого конкретно? Та й що за війна за тисячі і тисячі миль від рідних берегів?
Кожен ставив собі ці запитання. Та несподівано в Сурабайю прибув президент Сукарно. На вулицях портового міста з’явилися танки та бронетранспортери. Звертаючись до нації, глава держави заявив, що Нідерланди все ще утримують частину території Індонезії. Він мав на увазі частину острова Нова Гвінея, яку колонізували голландці ще у незапам’ятні часи. Та нині, мовляв, настала пора повернути втрачене в лоно матінки-держави. Президент своїм виступом ніби поставив знак оклику в істерії, що протягом останніх місяців підтримувалася у засобах масової інформації Індонезії. Схоже, в Сукарно не виходило чогось путнього в економіці. І він, щоб відвернути увагу народу від насущних проблем, вирішив удатися до військових дій. Перший ворог для країни, що проголосила будівництво соціалізму, – звичайно ж, акула імперіалізму Голландія.
Після відвідин морської бази президентом Сукарно в Сурабайї запанувало відносне затишшя. Радянських підводників навіть почали відпускати у місто. Щоправда, лише групами і обов’язково з офіцером. За таких умов широка слов’янська морська душа не вельми могла розгулятися. Найбільше, що дозволяли собі закамуфльовані радянські моряки, то це найняти велорикшу і здійснити таким способом подорож вулицями міста. Та незабаром і це заборонили. Чиєсь пильне замполітівське око вгледіло в цьому... експлуатацію людини людиною, що зовсім негоже представникам першої в світі соціалістичної країни.
Затишшя обірвалось одного погожого ранку. Командир головного човна одержав наказ терміново вийти в море. У порту Бітунг, що на острові Сулавесі, поповнити запаси пального. Після цього зайняти відповідний район і здійснювати бойове патрулювання. І далі: знищувати військові кораблі, а також інші судна, під яким би прапором вони не пливли. Мета бойових дій – не дати евакуювати устаткування і цінні вантажі з портів і території Західного Іріану – так індонезійці називали Нову Гвінею.

Екзотика скінчилася, настали суворі будні. Хтось з матросів згадав свого співвітчизника Міклухо-Маклая, який свого часу побував у папуасів, став їхнім другом. Хоча, якщо бути точним, то той же Міклухо виконував не тільки просвітницьку місію, а, насамперед, вишукував зручні гавані для російських військових кораблів, які мали здійснювати експансію у ці краї. Однак голландці були удатнішими за моряків Росії...
Можна тільки уявити, якого резонансу набули б бойові дії біля берегів Нової Гвінеї. Участь же підводних човнів збройних сил СРСР призвела б до небаченої ескалації. А в поєднанні з виявленням ракет на Кубі третьої світової уникнути було б просто неможливо.
У перебіг подій втрутився випадок. Прибувши в порт призначення, головний човен достатньої кількості пального не одержав: з невідомих причин запізнився танкер. Але наказ є наказ. Тоді командир С-236 вирішує перекачати на свій борт пальне із другого човна. А той має чекати на прихід третього і четвертого. І з двох поповнити свій запас.
Час, однак, збігав швидко. І раптом загін одержує наказ повернутися на базу в Сурабайю. З’ясувалося, що бойові дії Індонезія так і не розпочала. Яка була причина – сказати важко. У Москві усвідомили усю серйозність моменту для світу і вплинули на Сукарно? Чи він сам дійшов  такої думки? А, може, втрутилась третя сила? Чи була якась інша причина? Як би там не було, але конфлікт у південних широтах так і не вибухнув.