Симона Петлюру застрелив єврейський юнак

Симон Петлюра – державний та політичний діяч, публіцист, організатор українських збройних сил, Головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР. Все його життя було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу, тому за радянських часів він вважався одним з найзапекліших ворогів комунізму на рівні зі Степаном Бандерою, Володимиром Винниченком, Михайлом Грушевським та іншими.

Від учня семінарії до Головнокомандувача УНР

Симон Петлюра народився 1879 року в Полтаві у багатодітній сім’ї, що мала козацьке коріння. Щоб здобути освіту, у той час необхідно було йти до духовної семінарії, оскільки царський указ забороняв бідним дітям вчитися у світських закладах. Під час навчання Симон брав участь у діяльності таємної української громади, через що і був виключений із семінарії у 1901 році. У 1900-му Петлюра став активним членом Української революційної партії у Полтаві. Восени 1902 року під загрозою арешту він виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом працював над архівами Кубанського війська. 1903 року був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді та за співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з ув’язнення “на поруки” 1904 року, виїхав до Львова, де редагував газету “Селянин”. У 1905 році у зв’язку з амністією Петлюра повернувся до Києва.
Протягом наступних десяти років майбутній видатний політик займався видавництвом та редагуванням різноманітних революційних видань у Києві, Петербурзі та Москві, де одружився з Ольгою Більською, і де народилася їхня донька Леся. У роки Першої світової війни (1914-1918р.р.) – працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни Петлюра виклав у статті-відозві “Війна і українці”. У публікації він доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення ро-сійської влади до українського питання зміниться.
Симон Петлюра був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 року – член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня – генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 року Петлюра, не погоджуючись з курсом на примирення з Німеччиною (за іншою версією – у знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку. У січні-лютому 1918-го сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.
В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований.
Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 року звільнений з в’язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918-го – Головний отаман Армії Української Народної Республіки. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил. Він називав своє військо вільними козаками і гайдамаками. Військові звання запозичив з часів козацтва: курінний, кошовий, отаман.
У лютому 1919-го вийшов зі складу української соціал-демократичної партії і став головою директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ.
Він проголошував ідею Великої України “від моря до моря”, включаючи Дон, Кубань, Бессарабію і навіть Воронеж та Курськ. Заборонив використання серед військових російської мови.

Проти ворогів – разом з поляками

Після виїзду Володимира Винниченка за кордон Симон Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об’єднаних армій УНР та УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі із Симоном Петлюрою 5 грудня 1919 року виїхав до Варшави у пошуках союзника проти Червоної Армії. Петлюра пішов на компроміс з Пілсудським і змушений був прийняти умови польського уряду, згідно з якими Україна втрачала частину своїх за-хідних земель. 21 квітня 1920 року між УНР та Польщею було укладено Варшавську угоду про спільні дії проти Червоної армії. 8 травня 1920 року війська УНР спільно з польською армією вступили до Києва. Однак ставка на цей союз не виправдала себе. Підписавши у жовтні того ж року прелімінарну угоду з радянською Росією, польський уряд фактично залишив українське військо сам на сам з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за річку Збруч і наприкінці листопада 1920 року була інтернована польською владою.
Спочатку Симон Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під зміненим прізвищем – у Варшаві. Після того, як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його їм, він переїхав до Будапешта, згодом – до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 року – до Парижа, де керував діяльністю уряду УНР і заснував тижневик “Тризуб”, навколо якого хотів об’єднати українських емігрантів у боротьбі проти більшовиків.
Публіцистичну працю Симон Петлюра почав ще в 1902 році в “Літературному науковому віснику” (ЛНВ) і продовжував її в редагованих ним періодичних виданнях. Тематика його статей охоплювала різні аспекти справи національного визволення української культури (“Іван Франко – поет національної честі”, “Пам’яті Коцюбинського”). Його публіцистичні праці мали значний вплив на формування української національної свідомості ще в передреволюційні роки.
У Польщі він відновив свою публіцистичну діяльність і писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст, та криптонімами.
Свої безкомпромісні позиції Симон Петлюра відстоював усе життя і не змінював їх ні як публіцист, ні як військовик, ні як по-літик. З його іменем пов’язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових та політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.
Більшовики розправлялися зі своїми ворогами у всьому світі, і однією з перших жертв в еміграції став Петлюра. Він загинув в Парижі на вулиці Расіна, 25 травня 1926 року від семи куль більшовицького агента – єврейського юнака Шльоми Шварцбарта, який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча Симон Петлюра був їхнім рішучим противником. Прокурор не зміг довести жодного факту причетності потерпілого до цих подій, що мали місце в Україні у роки громадянської війни. Однак суд присяжних вбивцю цілком виправдав. Поховано Симона Петлюру на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Віктор ЯРУЧИК
(Люблін, Польща)

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>