Дружина і через 60 літ спільного життя називає чоловіка Мітькою

Не раз доводиться чути, коли подружжя похилого віку інакше як “старий” чи “стара” один одного не називають. Ольга Олексіївна чоловіка і тепер, як і в молодості, зве Мітькою, а Дмитро Флорович дружину – Олькою. Вона – маленька і жвава. Коли ми завітали на подвір’я до Веремчуків, жінка клопоталася в літній кухні. У печі палахкотіли дрова, а спритна бабуся ліпила пироги з сиром та маком. Щоки розчервонілися від роботи, руки в борошні, а вона так  вправно заправляла сир у ватрушки, змазувала їх збитими яйцями, що й молода господиня може позаздрити.
– Свято наближається,  треба же щось до столу смачненьке подати, – каже жінка. – Та й у церкву, коли поминають померлих, у нас заведено носити як безкровну жертву своє, печене.
Знайомі Веремчуки ще з тре-тього класу польської школи. Після її закінчення Дмитро Флорович подався на Донбас, працювати у шахту. На фронт у війну його не взяли, бо був ще малолітнім. На батьківщину хлопець повернувся вже після війни. Тоді й запримітив гарненьку дівчину, свою однокласницю. “Вона була добра, привітна і гарна”, – каже про дружину чоловік.  Одружилися Веремчуки у 1947 році. Чотири роки чекала з армії чоловіка Ольга Олексіївна.
– Прожили ми добре. Всяке, звісно, було, але битись не билися, – відверто розповідає бабуся. – Було, що я до нього гукну, він – до мене, та й втихомиримося. Так не виходить, щоб у сім’ї було все ідеально.  А тепер молоді взагалі одне одному не змовчать. Як почнуть сваритися, то й до бійки дійдуть, а не поступляться. І ро-зійдуться. Колись такого не було.
– Чому?
– А як то? Пішла заміж – живи. Тримала шлюб совість. Тим більше, що діти були.  Як же дитину сиротити? Всі подружні пари вінчалися – і це був дуже великий обов’язок. А вже клопоту того було колись, у злиднях жили, що й сваритися не було коли. Ми з Мітькою два рази ставилися за життє.
– Як то?
– Пішла заміж, хати не було, бо його батька розкуркулили, засудили. То ми жили в дядьковій. Потім почали звозити ліс і хату ставити. А оскільки у чоловіка був брат, то й хату звели на два входи. Вже у 1968 році поставили ось цей дім, в якому зараз мешкаємо. Так все життя в будівництві й провели.
Веремчуки мають двох синів, четверо онуків, двох правнучок.
Але живуть у просторій оселі одні, бо молоді в місто подалися. Хоч за плечима майже вісімдесят, але тримають в господарстві корову, свині, гуси, індики, обробляють гектар землі. Дід косить траву для худоби. Хоча й сини не проти допомогти батькам.
Дмитро Флорович тривалий час був у церкві старостою. Жодної служби не пропускає і нині, спозаранку у неділю чоловік йде до церкви, а за ним, попоравши худобу, біжить жінка.
– Та зараз вже й не дуже побіжу, – каже Ольга Олексіївна. – Бо нога болить. Хоча колись ого-го як бігала!
Церква у Вовничах збудована на честь Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. У 1991 році її відкрили вдруге. Саме Дмитро Флорович був ініціатором її відродження: їздив у різні інстанції, щоб зібрати потрібні документи, клопотав за будматеріали, збиралася копійка до копійки пожертва.
Увечері, коли все зроблено, подружжя Веремчуків любить посидіти біля телевізора. Баба Олька полюбляє серіали про кохання. Не раз чоловік над нею за це піджартовує, мовляв, уже внуків має, а ще про любов думає. Хоча сам Дмитро Флорович надає перевагу стрічкам про Велику Вітчизняну війну. Ходять Веремчуки і на вечорниці до сусідів. З однолітками говорять здебільшого про минуле: як жили, як господарювали.
Дмитро Флорович про своє подружнє життя каже: жили добре, мирно.
– Хвалитися нема чим, бо старі, – каже господар. – А жінка в мене – файна хазяйка. Що б зготувала для мене – все їм. Вона  людям на весіллях готувала. Не обманюю, добра господиня.
– А що тримає сім’ю, як Ви думаєте?
– Що? Совість, – мовив, так, як і дружина. – А зараз у сім’ях вельми розвелася п’янка. Ото й дуріють через неї люди, діти сиротами лишаються. Хоч я теж люблю випити, але при всьому треба знати норму.
– А яка вона у вас?
– 150 грамів випив – і вистачить. Та притому й не щодня треба пити, а у свята, коли якась гостина.
Своє золоте весілля подружжя Веремчуків справляло дещо пишніше, аніж тоді, коли одружувалися. Гостей було на три кімнати. Нині Веремчуки готуються вже до 60-річного ювілею – діамантового весілля.
– Але то ще дожити треба. А зараз і без цього клопотів вистачає, бо літо. Не працювати – то великий гріх. Коли є ще трохи сил, то треба трудитися… – мовив насамкінець господар і пішов на город.

Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Мирослави КОСЬМІНОЇ