ШЛЮБНА ПОДОРОЖ

– Еге ж, віддаймо! А вона тільки спасибі нам, дурням, скаже! – Джигун  колупався в замкові ножем.
– Джигуне!!!
Та вже пролунало клацання, вдоволений Джигун підняв кришку й присвиснув. Зазирнувши через його плече, Катерина ледве не зомліла: валізка була наповнена доларами. Акуратні, рівненькі рядочки пачок, перетятих смужками паперу, попливли в неї перед очима.
– Може, фальшиві? – пробелькотів Джигун. Дихання йому спирало, а ще хотілось ущипнутися, бо хіба таке диво можливе де, крім сну?
Натомість тремтячими пальцями виколупав одну пачку, підніс до очей. Там були сотки. Соточки баксів! Сто штук у пачці! А в руці – десять тисяч! Стільки грошей він не те що ніколи не тримав – така сума йому і не снилась. А це ж лише невеличка часточка від того, що там є! Джигун ковзнув поглядом рядками й швиденько підрахував, що пачок повинно бути не менше п’ятдесяти.
– Півмільйона! – голос чоловіка задзвенів металом.
– Джигуне! Мені страшно! Такі гроші випадковими не бувають! – Катерина то блідла, то знову наливалася жаром і не могла відірвати погляду від солодкого марева, яким здавалась у ту мить розкрита валізка.
Отак неждано-негадано Джигунам усміхнулася фортуна. Відмовитись від такого подарунка було понад їхні сили, та й навряд чи знайшовся б нині дурень, котрий учинив би на їхньому місці інакше. Надто великі гроші були, щоб довго роздумувати. Так, тремтіли руки й серце хололо, коли перекладали їх до сумки. Та хіба буває спокійно, якщо спокуса володіє твоїми вчинками?!
Спорожнілу валізку Джигун виніс у поліетиленовому пакеті до  сусіднього вагона й кинув у сміттєвий ящик. Повертався, а спину свердлили сотні цікавих очей. Та це лише розбурхана  неспокоєм уява  закрадалася в реальність, бо, коли озирався, позаду глухо глипав порожній коридор.
У Сімферополі Джигуни не затрималися: з поїзда почимчикували на тролейбус, що курсував до Ялти. Сумка, у якій Джигун ніс гроші, здавалася підозріло розпертою, і перехожі тільки на неї й дивилися. Долоня впріла, з пазухи пашіло, хоч ранок був морозяний і колючий вітерець облизував  обличчя студеними язиками.
Катерина дріботіла за чоловіком і як не старалася триматися спокійно, нічого не виходило: погляд мимоволі прикипав до клятої сумки, тілом пробігали дрижаки, а дорога до тролейбусної зупинки тягнулась украй повільно.
Для чого вони туди їдуть? Чи не краще було б повернутися додому, перечекати, принаймні, до літа? З такими грішми що Крим – увесь світ перед ними відкриється!
Прошепотіла це Джигуну. Але той розсудливо запевнив, що повертатися буде надто підозріло. А так – вони собі їдуть, куди їхали, і все буде гаразд, чого переживати? Та кажучи це, Джигун спокою не надбав: терпкий холодок і далі віяв у грудях, а випадкові  чужі погляди проштрикували нестримною цікавістю безцінну ношу.

Санаторій “Україна”, де Джигунам належало пробути 12 днів, зустрів залитим сонцем подвір’ям, пальмами, спокійним морем, що плюскотіло ген унизу. Після холодної снігової зими війнуло весною, теплом, небесна голубінь здіймалася над засніженими вершинами гір. Коли вирушали в дорогу, цей строк здавався жалюгідно мізерним, тепер же зовсім інші думки заволоділи їхнім єством, і перебування тут робилося примусовим, нестерпно довгим і нудним.
Джигуни влаштовувалися на новому місці. Вікно кімнатки з балконом-лоджією виходило на узбережжя. Крізь прочинені двері долинав  нестихаючий шум прибою, а коли виходиш на балкон, бачиш зелені хвилі з пінистими гребінчиками, що котять і котять, нескінченні, мов плин часу. Проте милуватися субтропічним краєвидом, таким далеким і недоступним ще вчора, а нині простим і звичним, що, здається, простягнеш долоні – і залитий сонцем берег спокійнісінько вляжеться на них, заважала знахідка в поїзді. Вона гнітила спокій, була порошинкою в оці, яка муляла всі думки. Що робити з грішми? Де їх тримати, аби якась прибиральниця випадково не натрапила? Зрештою, подискутувавши, Катя погодилася на пропозицію Джигуна, яку той нав’язливо відстоював, – залишатися завжди комусь у кімнаті і стерегти.