Терпінню завжди настає кінець. Так і у цьому випадку – односельці тривалий час вірили, що Святослав та Лариса “візьмуться за розум”, наведуть порядок у домі, присвятять себе вихованню дітей. Однак минав день за днем, а просвітку не намічалося. Навіть перебуваючи у лікарні, Лариса не стрималася, щоб не напитися. А вдома – і поготів. З ранку до вечора – п’яні оргії. У такій ситуації діти при живих, здорових батьках – як справжні сироти. Ні належного догляду. Ні належного харчу. Ні тепла. Ні любові.
Отож, односельці, оцінюючи ситуацію і прагнучи зберегти дітей, не на жарт забили на сполох. У результаті – трійка рідних малоліток потрапила до дитячого відділення Дубенської міської лікарні. Характерно, що усі були настільки виснаженими, що тоненькими рученятками буквально виривали харч із рук медсестер. Ще б пак – адже у кожного було майже до двадцяти відсотків виснаження.
– Нині дітвора повністю відновилася, – заявляє головний лікар дитячого відділення Дубенської міської лікарні Володимир Ящевський, – і для них завдяки резервному фонду ми, по суті, все знайшли – і одяг, і харчування. А що стосується догляду, то новоприбулу малечу просто леліють наші медсестри. І вдень, і вночі. Андрійка уже навіть відучили говорити непристойні слова, арсенал яких, без перебільшення, був нарівні із нормальними. Одне слово, у медичному закладі Андрійко, Діана та Ліза відчули справжній земний рай порівняно з тим місцем, у якому донедавна перебували.
Яка подальша доля цих напрочуд симпатичних дітлахів? Найімовірніше, їх чекає дитячий притулок і тепло чужих, не батьківських, сердець. А може, все повернеться на круги своя, і слово “мама” звучатиме безпосередньо за справжньою адресою. Принаймні, коли ми із Володимиром Івановичем говорили про проблеми нинішньої медицини і несподівано почули, як у сусідній палаті Андрійко почав вигукувати: “Мама! Мама! Мама!”, то мимоволі подумали, що, можливо, син так реагує на найріднішу людину, в котрої тьохнуло серце і вона вирішила якщо не забрати дітей, то хоч навідатися. Де там. Мама і сьогодні не прийшла, а свою щиру радість таким чином малюк адресував відразу трьом медсестрам – Валентині Вознюк, Людмилі Тарасюк та Валентині Процюк, котрі якраз перебували у палаті...
Коли цей матеріал готувався до друку, я ще раз, зателефонувавши у Дубно, поцікавився: “Чи не змінилася ситуація?” Чесно кажучи, надіявся на оптимістичну відповідь. Однак почув стандартне: батьки й надалі у запої, їм не до дітей.
Сергій Новак,
Рівненська область