Шлюбна подорож

З чергового перекуру сусіда не було довгенько. А коли повернувся, то від його спокійно-байдужої поведінки не лишилося й сліду. Він зблід, очі метушливо бігали, а під сідниці йому  ніби хтось насипав жару.
Джигуниха вийшла в туалет. Вийшов за нею і Джигун. Вони постояли трохи в коридорі, ділячись враженнями, бо й Катя помітила зміну сусіда-мовчуна.
– Він поводиться, як злодій із украденим, що чекає трусу, – підсумувала свої спостереження.
– А може, він і справді від когось утікає? – припустив Джигун.
Та коли вони повернулись у купе, об’єкт їхнього діалогу знову спокійно попивав  пиво, відкривши нову пляшку.
Згодом на вільне місце підсів ще один пасажир, такий, як і Джигуни, провінціал, веселий, балакучий товстун. Вони познайомилися, швидко знайшли спільну мову, і напружена атмосфера в купе розвіялась, а похмурі тони просвітліли. Про набундюченого відлюдника, котрий цурався подорожніх знайомств, забули, що більше було, очевидно, йому на руку, бо втелющився у вікно, цмулячи  своє пиво.
Товстун дістав карти й запропонував зіграти в “підкидного”. Відлюдник навіть не глянув. А Джигуни охоче пристали. Грали довго, з азартом. У цій, на перший погляд, простенькій дитячій забавці, Джигун вважав себе гросмейстером. Але й товстун виявився суперником амбіційним, тому Катя незабаром перейшла в ранг уболівальника, і чоловіки заїлися не на жарт. Окрім дурнів, погонів, козирів, довкола нічого не існувало: ні краєвидів, що бігли назустріч вагонові, ні рівномірного постукування коліс, ні набундюченого сусіда, що вийшов укотре курити і довгенько вже не повертався, нібито його і зовсім у купе не було. Можливо, цього картярі так і не зауважили б, якби гру не перервала провідниця. З нею прийшло двоє: міліціонер і цивільний у чорній, підбитій хутром шкірянці.
– Отут! – указала рукою поруч товстуна. – Тутечки його місце! А ось і пальто його!
Цивільний увічливо  відсторонив пасажира й пробрався до вікна, де висіло дороге пальто. Перемацав кишені.
– Встаньте! – зиркнув вимогливо на товстуна. Той пересів до Джигунів, а цивільний підняв сидіння. У ніші стояла дорожня сумка спортивного фасону. Він дістав її, опустив сидіння й сів. Розімкнув блискавку, зазирнув і відклав убік.
– Інших речей у нього не було? – оглядаючи купе, звернувся до пасажирів.
Джигун знизав плечима, а Катя не втримала репортерської цікавості:
– А що трапилося? Ми з чоловіком одразу запідозрили в ньому щось незвичайне!
– Нічого особливого! – підвівся цивільний. – До речі, ви куди їдете?
– У Ялту, в санаторій, – відповіла Катя.
– А ви? – тицьнув пальцем на товстуна.
– У Джанкой.
– Добре. Їдьте. А речі ці ми забираємо.
Міліціонер підхопив пальто та сумку, і вони вийшли.
Після паузи, під час якої збирали докупи думки, які розігнала нагла поява незвичайної делегації, усі враз загомоніли. Джигуни запевняли, що вони здогадалися про кримінальну причетність мовчазного й пихатого попутника, товстун же навперебій намагався розповісти, ніби й він щось таке відчував. Однак емоції незабаром пригасли, поїзд котився далі, за вікном сіялася темрява, у вагоні увімкнули світло.
Сіли до вечері. Джигун виставив пляшку самогону, товстун у боргу не залишився – дістав з портфеля і свою “дорожню”.
Катерина штовхала Джигуна під столом коліном, та він добре бачив краї, наливаючи чарки. А що, дорога довга, можна й розслабитися! Не церемонився і товстун: почервонів, розжарився, наче дверцята в топці. Потім знову грали в карти і спати полягали пізно вночі, аж доки сонна Джигуниха з верхньої полиці не нагримала на них.
Уранці товстун ледве не проспав свій Джанкой. Добре, що провідниця розбудила. Прокинулись і Джигуни. Катерина пішла умиватися, Джигун, позіхаючи і щулячись од ранкової стужі, похмуро стежив за голим засніженим степом, що зливався з небом, і поїзд мовби застиг у сірій імлі без дороги, без маршруту.
Під’їжджали до Сімферополя. Стали збирати речі. Джигун підняв сидіння й виймав сумки. Враз застиг здивовано: у ніші було ще щось. Воно мало вигляд невеличкої чорної валізки, новенької, ніби щойно з прилавку. Але ж коли вкладав сюди свої речі, валізки не було. Це він пам’ятав добре. Звідки вона взялась? У зчудуванні Джигун підняв знахідку, зважив у руці, струснув. Ого! Не порожня!
– Кет! Ану глянь сюди! – озирнувся до дружини, що причепурювалася біля дзеркала.
– Звідки це? – здивований погляд жінки оцінював побачене.
– Мабуть, пропалого нашого попутника, – Джигун поклав валізку на столик і спробував відчинити. – Еге ж, замкнена. Та подивитися, що в ній, не завадило б!
– Джигуне, може, не треба її чіпати? Залишмо, де була! Або віддаймо провідниці…

Микола ШМИГІН