Українка Велику Глушу на Америку не проміняла

По-вуличному Марію Іванівну Полупенко називають Українкою. Велика Глуша, де вона прожила всі свої сімдесят п’ять років, село справді велике, колись було містечком, а за Польщі – центром гміни.

Про її несподіване прізвисько дізнався від неї самої. Зрозуміло, відразу виникло запитання, чи не має воно якогось зв’язку зі славетною поетесою. Виявилося, що ні, але розчаровуватися було рано, бо історія появи у Великій Глуші Українки не тільки цікава, а й з певним присмаком романтики.
– Українкою називали мою матір, – розповідає Марія Іванівна. – Тож прізвисько отримала у спадок. Мати була приїжджою, розмовляла незвичною мовою, що відрізнялася від тутешньої. От люди і сприйняли її за українку (чули, що десь там, за Поліссям, живуть українці). Насправді ж мати була… білорускою з-під Баранович.

Каліку оголосили дезертиром

Мати Марії була маленькою на зріст, але дуже вродливою. Односельчани заздрили Іванові, що таку дружину має, вродливу і роботящу. А знайшов її аж у Білорусії, бо служив там у війську. Його, неграмотного селянина, парубком забрали на службу, очевидно, ще до поділу України між Польщею і Росією. Марія не знає, чи воював у громадянську він, чи ні, в якому війську служив, але точно знає, що коли батька зі служби звільнили, то додому не повернувся, а пристав у якомусь селі під Барановичами в прийми і жив там, не подаючи про себе жодної звістки. Рідня Іванова думала, що парубок загинув, одна мати не хотіла вірити у синову смерть і наполегливо шукала, доки не знайшла завдяки Червоному Хресту.
Коли Іван отримав наповнений материнською журбою і радістю лист, у нього вже був свій син і вісім років життя на чужині. Не довго думаючи, він осідлав коня, посадив поперед себе дружину, та й поскакав верхи дорогами, полями і лісами у Велику Глушу.
– У селі ще довго згадували, як Шитлюків Іван привіз свою Зосю на коні, – закінчила розповідь Марія Іванівна.
– А син, тобто Ваш брат, у Білорусії лишився?
– Батько згодом поїхав по нього – знову верхи. Забрав хлопчика, пожитки і повернувся – вже підводою.
У Великій Глуші Шитлюки, крім Марії, ще п’ятеро дітей народили. Усіх виростили, а от з найстаршим, Василем, біда сталася.
Він з народження недочував, майже глухий був. До армії через це не взяли. Дітвора часто дражнилася з цієї його вади. Якось Василь не витримав глузування і відлупцював одного кривдника. Батьки побитого заявили на нього в “органи” (діялося це за “перших совєтів”): мовляв, щоб не служити в армії, він попробивав собі вуха. Усі люди, до кого зверталися Шитлюки, письмово посвідчили, що хлопець недочуває з дитинства. Думаєте, “органи” повірили? Василя засудили за дезертирство, заслали на Північ, і відтоді слід його пропав. Але раптом через 19 років Василь об’явився… в Америці. Як туди потрапив, Марія Іванівна не встигла дізнатися. Наприкінці вісімдесятих, за Горбачова, коли емігрантам дозволили відвідувати батьківщину, Василь ніби також приїжджав з-за океану, але потім знову пропав.

Льон приймали за могорич

Зося Українка передала своїй дочці не лише прізвисько, а й працьовитість. Марусю ще дівчинкою обрали ланковою колгоспних льонарок. У ті часи льонарство на Поліссі  було чи не найважливішою аграрною галуззю: бідні поліські грунти щедро родили оспівані соцреалістичними поетами “синьоокі” стебла, що приносили тутешнім колгоспам непогані прибутки. Та скільки тяжкої праці лягло переважно на жіночі руки і плечі, щоби продукція “синьооких” ланів дійшла до переробних заводів! Це знає лише Бог і, звичайно, Маруся Українка.
– Хоч і працювала на збиранні льону спеціальна машина – агрегатом називалася, та до неї і після неї ще треба було наших рук та рук. Спочатку ми зривали стебла, в’язали у снопики і ставили до купок. Потім, коли працював на полі агрегат, ті снопики розв’язували і кидали в нього, щоб перетирав. Після машинного перетирання залишалося чимало недоробок, отож мусили перетріпувати стебла вручну – спеціальними дерев’яними тріпачками. Аж тоді стебла знову зв’язували – у пучки, а пучки – у великі снопи.
– То Ви не тільки керували роботою ланки, а й самі все це робили?
– Авжеж! І робила однаково з усіма, і керувала, ще й сировину до приймальних пунктів возила здавати. А там якщо не черги, то приймальник прискіпливий – без могорича рідко вдавалося розвантажити транспорт.

Голка застрягла в голові немовляти

Все життя Марусю Українку переслідували як не лихо, то біда. А почалися чорні смуги 1960 року після народження донечки Люби. Дівчинка народилася здоровою, гарною, не могли намилуватися нею. Через кілька місяців дитина захворіла, її поклали у лікарню. У Марії тоді на руках було ще одне маленьке дитинча. Розривалася поміж ними – то в лікарню біжить, то додому…
Того фатального дня старшеньке чогось завередувало, ніхто ради не міг дати. Побігла до нього, покинувши Любу на тітку стару. А в цей час хворій призначили укол у… голову. Колола молоденька недосвідчена медсестра: голка шприца переламалася і застрягла в голівці немовляти. Перелякана медичка нічого не могла вдіяти, але на допомогу прийшла старша колега і якось зуміла витягти небезпечний уламок. Але добра після того з дитиною вже не було: Люба стала марніти, відставати і фізично, і розумово.
– Якби я була тоді біля неї, – зітхнула Марія Іванівна, – ніколи не дозволила б робити такого уколу. А так, залишилася вона у мене на руках вічною дитиною…
Любі нині сорок шостий, говорити вчилася в Одеському спецінтернаті, де пробула дев’ять років. Навчали дівчинку там читати і рахувати, але марно.
– І Ви не притягували лікарів до відповідальності?
– Бог їм суддя, – махнула рукою.
Чорну смугу Марусиних нещасть продовжила передчасна смерть чоловіка: на пасовиську необачно підійшов до корови, і та вдарила його по голові. Травма не гоїлася, що тільки не робили і до яких лікарів та знахарів не зверталися. За півроку помер. А згодом і самій Марії довелося лягати на операцію: впала з драбини. У її віці, самі розумієте, що значить лягти під ніж. Як наслідок – стала інвалідом першої групи.

Американські женихи

Слово “Америка” викликає в баби Марії (так називають її вже восьмеро внучат) ще один спогад – не знаю, сумний чи веселий, але романтичний. Дівкою якось була вона на сезоні – в Полтавській області. Познайомилася там з парубком. Сподобалися одне одному, зустрічалися, мати його (Маруся разом з нею працювала на буряках) уже й невісточкою її називала. Та коли хлопець запропонував їй руку й серце, завагалася з відповіддю. А тут і сезон закінчився. Так і поїхала додому в сумнівах і сум’ятті. Незабаром вийшла заміж, і полтавський хлопець майже забувся. Минуло багато років, як раптом він приїхав до неї прямо в село.
– Я по тебе, – каже, – з Америки! – ще й два квитки на дорогу показує.
І знову відмовила йому Маруся, бо ж чоловіка мала, дітей.
А то вже в немолодому віці мала ще одного “жениха” з Америки – дев’яносторічного діда-емігранта. Він приїжджав погостювати у Велику Глушу, побачив, яка спритна та працьовита Маруся Українка (а був дідуганом при здоров’ї), перейняв якось та й каже:
– Заберу тебе із собою!
– Навіщо?
– За жінку!
– Та у вас уже нема чим женихатися, – пожартувала.
– А я доточу! – не спасував дідисько.
Він ще й досі живий, той американський дід-бабій, давно розмінявши одинадцятий десяток своїх літ.
Марія Полупенко так і залишилася у Великій Глуші – у своїй маленькій хатинці. З “дорослою дитиною” Любою і сином-парубком. Та зі спогадами, сумними і не зовсім.

Микола ШМИГІН,
Волинська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>