Поламані кістки відчуває руками

Микола Васильович кілька років тому поховав дружину. Діти вже давно вилетіли з батьківського гнізда і живуть у Рівному. Саме після похорону і надумав дідусь взяти собі в дім квартиранта.
– Діти не проти були, – каже, – а як же самому господарювати? Города ще маю ого-го скільки, та й корову донедавна тримав. А оце і на теличку розжилися, і свиня є, і кури – все як годиться. Ще я потрохи господарюю, але й з Руслана гарний помічник. (Він прийшов доглядати дідуся із сусіднього села – авт.) 
– Роблю все так, як вдома, – каже молодий чоловік. – І зорати, і скосити треба. Та й їсти зварити.
Микола Васильович каже, що обов’язково перепише на нього свій небагатий дім. Мовляв, хто доглядає, той хай і має. Саме Руслан є свідком всіх дідових лікувальних процесів.
– Дійсно, до Миколи Васильовича багато людей приїжджає. Все він їм кості вправляє. Ох і кричать… Дехто зразу ж свідомість втрачає. Я не можу деколи на те дивитися, то з хати виходжу…
Все життя Микола Шевчук працював на фермі. Ветеринаром був, хоч і спеціальної освіти не мав.
–  Я самоучка, – каже дідусь. – Колгосп наш дуже багатим був, тому ферми гарні стояли. Моя жінка також тут дояркою трудилася, то і в її групі корівок доводилося рятувати. То тепер душа болить, що корів під ніж пустили, приміщення розвалили, зруйнували. Керівництво мені тоді довіряло таку роботу. Хоча як порівнювати, то і худоба в минулому менше хворіла. Якщо корова ногу ламала, її зразу ж на бійню відправляли, а от коли свиноматка не могла розродитися, то я їй допомагав.
– Як то?
– Казав голові, що можу прокесарити. Голова ж звісно довіряв: “Роби що хочеш, все одно здохне”. Отож я свиню добре зв’язував, підвішував за ноги догори (щоб, бува, кишки не випали, як розріжу черевну порожнину) і виймав поросята. Зашивав, рана згодом заживала, та ще й які поросятка виростали!

Із ферми Микола Васильович і на пенсію пішов. Однак спокою не має, люди топчуть стежку до його скромної оселі. У того проблеми із хребтом, інший руку вивихнув, третій сухожилля розтягнув.
– І недавно приїжджали. У дитини на нозі дуже палець болів. Подивився, руками помацав, так і є – вивих. Довелося вправити. А інший чоловік із проблемами ключиці навідувався.
– А чи не буває, що до вас приходять з претензіями? Наприклад, ви вправили руку, а людині погіршало…
– Я ж нікого не силую до мене їхати. Якщо не можу допомогти, (наприклад, хтось має сильний перелом), то зразу кажу: “Їдьте до лікарів…” Якщо можу, то допомагаю. Ось і з проблемами дисків недавно були. Вправив.
– А якщо худобина заслабне, все ще до вас ідуть?
– Так. З усіх навколишніх сіл.  Знаю, які ліки купувати. Ото навіть з конем на подвір’я прийшли. Дехто просить, щоб я до них додому приїхав. Бувають різні проблеми у корів, свиней. А недавно в одних господарів кобила не хотіла підпускати лоша до себе. Ніби здуріла. Я приїхав, з нею “поговорив” зо три години в сараї, виходжу і кажу хазяям: “Все буде добре, буде смиренна, припустить…” Так і було. Кобила стишилася, лоша вискакує, як і треба.
– А що ж то ви вже говорили тій кобилі?
– Е, не скажу, – посміхається дідусь. – То тільки я знаю. Дечому мене ще мама навчила: як з худобою поводитися, що їй казати...
Стопами батька пішла і донька, котра працює в Рівному ветлікарем. Цим дід Микола дуже гордиться: “Вона у мене змалечку до тварин охоча була. А їм помагати – то велика радість, так як і людям. Хоча зараз дочка моїх порад не потребує, вона вчена, більше мене знає”.
– А як ви ставитеся до плати за свою працю?
– Я людина віруюча, і хто скільки дасть, стільки й добре. А не дадуть і копійки, то й за це слава Богу…