Українська держава існувала тиждень

Це фрагмент документа, який було проголошено в понеділок 30 червня 1941 року у Львівському домі “Просвіта”. Як це було, я попросив розповісти науковця, викладача історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки, кандидата історичних наук Олега Ленартовича.

– Перш ніж говорити про цю подію, – розпочав Олег Юрійович, – необхідно розповісти про розкол в ОУН, який фактично тривав із самого початку заснування. Ця організація ніколи монолітною не була. Від часу створення ОУН у 1929 році, коли Євген Коновалець об’єднав найрізноманітніші українські еміграційні організації. З того часу існувало дві гілки ОУН: одна на еміграції, а друга – на українських землях, які входили до складу інших держав. Відразу склалося так – еміграційний провід Організації українських націоналістів був більш поміркований і схилявся до думки, що хоча українці й самі здатні вибороти незалежну державу, все ж необхідно використати допомогу потенційних союзників. Першою такою державою, на яку сподівалися провідники ОУН, була фашистська Італія. З оунівського середовища звучали пропозиції передати міжнародний мандат на управління українськими землями цій країні. Але Італія була у досить дружніх відносинах з Радянським Союзом і не захотіла їх загострювати, тому відмовилася від цього. Пізніше ставку зробили на націонал-соціалістичну Німеччину, адже чимало провідників ОУН жили в еміграції в цій країні. Таким чином зав’язувалися контакти з німецькою військовою розвідкою – абвером. Націоналісти прекрасно розуміли, що їх хочуть використати в майбутній війні проти Радянського Союзу, яка була невідворотною. Лише хотіли, щоб у цьому співробітництві були враховані взаємні інтереси. Основна позиція ОУН – лояльне ставлення німців до ідеї української державності.
Драматичну роль в історії ОУН відіграло вбивство Євгена Коновальця у 1938 році. Він своїм авторитетом ще стримував організацію від остаточного розколу. А після його смерті розпочалася боротьба за владу в партії. У цей час Степан Бандера не міг вплинути на ситуацію в центральному проводі, оскільки сидів у польському концтаборі. Андрій Мельник заявив, що існує лист-заповіт Євгена Коновальця, згідно з яким саме Мельник повинен очолити ОУН. Насправді того листа ніхто ніколи не бачив. Згодом його звинуватили в тому, що він узурпував владу, але старше покоління націоналістів його підтримало. З метою подолати розкол у серпні 1939 року в Римі було скликано другий Великий збір, на якому Андрія Мельника проголосили вождем ОУН.
У свою чергу, 10 лютого 1940 року Степан Бандера зібрав своїх прихильників у Кракові, що поклало початок існуванню Революційного Проводу ОУН з ним на чолі. Ті націоналісти, що підтримували Бандеру, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р(революційна), або просто бандерівцями. Прихильників Мельника називали ОУН-М, або мельниківцями.
Таким чином українці знову виявилися розмежованими напередодні страшних випробувань війни. Цей розкол завдав непоправної втрати національно-визвольному рухові, адже різні фракції ОУН боролися між собою, українці вбивали українців.
Серед німців також існували різні погляди на ОУН. Військова розвідка, яку очолював адмірал Канаріс, виступала за співпрацю з націоналістами, але політичне керівництво відмовлялося розглядати ОУН як серйозний політичний чинник. В результаті співпраці між німцями та оунівцями незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено Легіон українських націоналістів, у якому було 600 солдатів. Це з’єднання складалося з двох батальйонів – “Нахтігаль” та “Роланд”. Німці збиралися використати їх з диверсійною ціллю на території України, а Бандера сподівався, що вони стануть основою майбутньої української армії.
Коли розпочалася 22 червня 1941 року радянсько-німецька війна, саме ці батальйони брали Львів, який було захоплено 30 червня. Того ж дня у львівському домі “Просвіта” в урочистій обстановці було зачитано Акт проголошення Української держави.
За словами науковця, текст Акту було написано ще в травні, тобто до початку війни. Він готувався підпільно, без відома німців. Згодом його знайшли в архіві з правками, зробленими Ярославом Стецьком.
Це було досить зухвало – без погодження з німцями проголосити встановлення української держави. Львівське радіо відразу передало в ефір текст цього документа. Цікаво, що благословив цей крок бандерівців митрополит Шептицький.
Прем’єр-міністром українського уряду проголосили найближчого соратника Степана Бандери Ярослава Стецька. ОУН-Б розраховувала, що німецьке військове командування погодиться з цим фактом і не піде на конфронтацію з українцями на початку війни. Відомо, що деякі німецькі офіцери вітали українців з відновленням державності, адже вирішили, що все робиться з санкції окупаційної влади. Вони навіть не могли допустити думки, що це ініціатива націоналістів. Тому перші дні у Львові панував піднесений і святковий настрій.
Націоналісти відправили меморандуми Гімлеру та Гітлеру з вимогою підтримати українську державність, якщо німці не хочуть мати ворога в своєму тилу, а союзника в боротьбі з Радянським Союзом.
З Берліна прийшла вказівка – ці самостійницькі дії українців негайно припинити. Але діяти явно вороже проти українців не хотіли. Спочатку німці вимагали, щоб українські провідники дали офіційне спростування Акту. Коли Бандера і Стецько категорично відмовилися це зробити, гестапо 5 липня заарештувало їх, а згодом відправило в концтабір Заксенхаузен.
15 липня 1941 року гестапо отримало таємний наказ без суду і слідства розстрілювати українських націоналістів як мародерів, злочинців. Відразу розпочалися масові арешти серед оунівців, було кинуто в табори тисячі бандерівців та мельниківців, німці особливо не з’ясовували, до якого крила ОУН вони належать.