Пельмені для міністра

Вона мешкає у місті над Случем удвох з котиком Рижиком і зустрічає сина-високопосадовця традиційними сибірськими пельменями. Вулиця, де розташований будинок, у якому її квартира, – центральна новоград-волинська пішохідна артерія, та в дворі, біля помешкання Любові Вікторівни, тихо. Гамір губиться за стінами багатоповерхівки, поглинається зеленими кронами парку, в який непомітно вливається двір.

їВласне, майбутній міністр і голова Народного руху народився не у Новограді, а в сусідньому райцентрі Дзержинську (тепер – Романів). Але, звісна річ, старовинний Новоград-Звягель став Борисові Івановичу рідним містом, бо в ньому минули його дитинство, шкільні роки, звідти благословили його у дорослу життєву дорогу, там і залишається його рідний дім, у якому на нього чекає мама…
А Любові Вікторівні навесні виповнилося 85 років. Останні 55 з них пов’язані саме з Новоградом. У цьому місті отримала перше своє помешкання, й відтоді новоградської прописки не змінювала, хоч до цього довелося їй помандрувати по світу, зокрема і фронтовими шляхами. Адже вона – учасник бойових дій Другої світової – дійшла зі своєю частиною майже до Берліна.
Родом же Любов Горецька (її дівоче прізвище) із Сибіру. Дочка машиніста-залізничника, вона й народилася на станції, і все дитинство її, можна сказати, минуло на колесах. Пригадує, як жили на станції Защита над Іртишем, а школа була на протилежному березі цієї великої річки. Дітей переправляли туди човном. Навесні, бувало, річка ще не очистилася від льоду, човна зі школярами розхитувало, крижини стукалися в борти, а на березі у розпачі плакали їхні матері.
Із Защити Горецькі невдовзі переїхали на іншу станцію, де Любин батько самотужки побудував хату зі шпал. Він був майстром на всі руки і беззаперечним авторитетом для дочки. Саме під впливом батька Люба добре вчилася, була комсомолкою-активісткою, і як винагороду отримала за це направлення в Іркутську юридичну школу.

– У цій школі, – згадує Любов Вікторівна, – і застала мене війна. Навчалися і жили ми в одному приміщенні, лише на різних поверхах, але коли після тяжких боїв на фронтах до Іркутська почали прибувати ешелони з пораненими, гуртожиток наш віддали під шпиталь, а незабаром виселили студентів і з навчальних аудиторій, лишивши без стипендії. Проте навчання не припинилося, лекції читали в тимчасово вільних приміщеннях: то в облсуді, то в драмтеатрі, то ще в якійсь установі, а то просто неба в міському парку. Багато студентів таких умов не витримали – повтікали додому. Я ж перейшла жити до тітки і школу все ж закінчила – в 1942 році.
– На фронт не рвалися? Адже з кінофільмів тогочасних знаю, що покоління Ваше найпочеснішим обов’язком радянського громадянина вважало покласти життя за Батьківщину…
– Нас і справді тоді так виховували. І на фронт ми, випускники юридичної школи, також рвалися. Ходила і я у військкомат, але мені відмовили за станом здоров’я. Прикро було, що мої товариші пішли воювати, а я залишаюся в глибокому тилу. Тож на розподілі після школи, коли поцікавилася комісія, де бажаю працювати, не задумуючись, відповіла: “Пошліть куди подалі, де важче!” От і послали – в Бурят-Монгольський національний округ, на посаду судді. Непросто там було працювати: навіть офіційні справи велися бурятською мовою, тож судові процеси доводилося проводити з перекладачем. Але старалася, працювала. Одному злочинцеві навіть “повну котушку” встигла “відміряти” – 10 років позбавлення волі. Той суд пізно ввечері закінчився, додому темними вулицями йшла і думала зі страхом: “От зараз його товариші мене перестрінуть і придушать!” Але нічого, обійшлося.

– З Агінського перевели мене в Читу – в ревізорську групу при управлінні юстиції. У Читі і повістку отримала до війська. Якраз тоді за наказом Сталіна створювалися окружні курси військових кухарів, на які призивали дівчат і жінок двадцятого та двадцять першого років народження. От на такі курси я й потрапила. За три місяці навчили готувати їжу у воєнних умовах, присвоїли звання “старший сержант” і випровадили на передову. Цілий ешелон товарних вагонів жінок (по 40 душ у вагоні) дала тоді фронту Чита.
Їхали довго, доки не скінчилися рейки. Це сталося на станції Єльня, від якої лишилися руїни. Нас вивели з вагонів і почали розміщувати на ночівлю. Мені випала дивом уціліла будка стрілочника. Не знаю, скільки нас туди набилося, але спати довелося стоячи… А вранці повели далі – до розподільчого полку, що дислокувався кілометрів за сорок. До вечора так і не дійшли туди, стали на ночівлю в якомусь маленькому селі. Повкладали нас у порожній хаті на нарах. Потім виявилося, що на чужих місцях – там спали солдати зі взводу охорони. Вони прийшли після чергування, а на їхніх нарах сплять невідомі жінки. Та солдати нічого зайвого собі у ставленні до протилежної статі, зважаючи навіть на особливості фронтових умов, не дозволили. Полягали на підлозі – кожен біля своєї “гості”. Хай там що не кажуть, але тодішня молодь моральне виховання мала правильне.

– Але все ж так звані “позастатутні” стосунки траплялися? До речі, чи не на фронті Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?
– Працювала я тоді на кухні в шпиталі легкопоранених, а він, Іван Тарасюк, був шеф-кухарем, тобто безпосереднім моїм начальником. Мабуть, я йому відразу сподобалася, бо найчастіше перевіряв саме мою роботу. Спочатку це дуже дратувало: прийде, позазирає в усі каструлі, перекуштує всі страви… “О, знову ця зараза йде!” – скаржуся, бувало, своєму помічнику, помітивши на кухні надокучливого шефа. Та згодом до Іванових перевірок звикла і вже сама виглядала його, чекала, якщо довго не приходив. Не освідчувалися ми один одному в коханні, дружили просто, а потім зрозуміли, що один без одного вже не зможемо. Останні дні перед демобілізацією Іван називав мене “жінкою”, а мені так смішно було чути це українське слово. А невдовзі Україна увійшла в моє життя назавжди. Після війни чоловік добився, щоб направили мене в Житомирську область, звідки був родом. Я поїхала до його батьків і там чекала на повернення Івана з війська.
– У Вашому фотоальбомі дуже багато фронтових фотографій.
– Майже всі знімки робила я сама, освоївши фотосправу ще до війни. А на фронті потрапив якось до рук трофейний апарат, і довоєнне захоплення пробудилося знову.
– Під багатьма знімками підпис “Вернойхен”…
– Містечко за 20 км від Берліна. У ньому наш шпиталь зустрів День перемоги. А звістку, що Німеччина капітулювала, приніс першим мені мій Іван. Прибіг до мене, схопив в обійми й закружляв по кімнаті, радісно примовляючи: “Перемога! Перемога!”

Любов Вікторівна дочекалася чоловіка, у них народився перший син – Юрій. Згодом подружжя Тарасюків перебралося до Дзержинська, де молодій мамі запропонували роботу в прокуратурі. У приміщенні цієї правоохоронної установи їх і поселили, бо більше ніде було. Прокуратура стала і першим домом народженому там Борисові… Потім був переїзд у Новоград-Волинський і робота в тамтешній прокуратурі слідчим. А коли почала нагадувати про себе фронтова контузія, Любов Вікторівна мусила перейти на менш напружену роботу – юристом в управління торгівлі. Звідти після довгої і плідної праці її і на заслужений відпочинок провели.
– Любове Вікторівно, і все ж поділіться секретами виховання майбутніх міністрів!
– Сини мої росли самостійними з дитинства. Ми жили скромно, але про гроші розмов не виникало. У нас були свої цінності: книжки, навчання, дотримання звичаїв. А Борис сам вибивався в люди. Після 8 класу пішов вчитися до Києва – у технікум зв’язку, потім – армія, де мав подяки від командирів. Після служби вступив на юридичний факультет Київського державного університету. Як кращого студента послали на стажування в Німеччину. Згодом перевівся на відділення міжнародних відносин, отримав диплом з відзнакою.
– Нині Ваш син на високому посту нашої держави. Як Ви до цього ставитеся?
– Рада за нього. Але, як і кожна мати за свою дитину, я несу відповідальність за нього. Кожен його державний крок відгукується в моєму серці. Діти є діти. На яких би посадах не були, прагнуть материнської ласки, хочуть, щоб їх пригорнули, зігріли спогадами. Як тільки випадає нагода, приїжджає і Борис. Ще в дорозі дзвонить: “Мамо, я вже під Новоградом, став чайника, через десять хвилин буду вдома!” Я ставлю чайника на плиту, а заразом – і бульйон для пельменів (Борис Іванович пельмені дуже любить – авт.) та й виглядаю його у вікно…

Микола ШМИГІН,
Житомирська область